Коли Рябєв 16 січня прибув до Новокузнецька, він заявив: «Я готовий обговорювати будь-яке питання, крім повалення радянської влади». Проте коли розпочалися зустрічі з людьми, він спробував переконати шахтарів у тому, що в країні криза й уряд обмежений у своїх можливостях втілювати в життя ним же укладені домовленості.
Робітники показали Рябєву план перетворення Кузбасу на зону вільного підприємництва і закликали його підтримати цей план. Він відмовився. «Країна в дуже складному становищі, — сказав він. — Без Кузбасу ми не можемо виробляти сталь, вугілля та хімічну продукцію».
Два тижні Рябєв подорожував від міста до міста, намагаючись уникнути зустрічі із загальнорегіональним робітничим комітетом. В одному місці він обіцяв кошти на нову школу, в іншому — збільшення постачання продуктів або реконструкцію застарілого підприємства. В деяких містах він мав успіх, бо був добре поінформований про нагальні місцеві потреби й обіцяв задовольнити їх. Однак кожного разу, як дискусія переходила від конкретного питання про додаткове постачання до глибшої проблеми змін у системі, вона розчинялася в потоці безглуздих слів.
У своїх перемовинах із центральною владою страйккоми наштовхнулися на глуху стіну, водночас зустрівши протидію місцевих партійних організацій, які робили все, щоби послабити підтримку страйкарів населенням.
Довіра до партії на місцях похитнулася під час страйків, які тимчасово нейтралізували її владу, але вона продовжувала контролювати підприємства, суди, міліцію та підвідомчі міністерствам місцеві установи. Вона визначала, що й де будувати, кого призначати на керівні посади, а також разом із центральними органами вирішувала життєво важливі економічні питання, спираючись на встановлену цими органами вартість вугілля.
З урахуванням усього цього місцеві керівники закликали робітничі комітети «єднатися» з партією, проте водночас вели активну пропаганду проти страйків. Партійні лідери розповідали новокузнецькій аудиторії, скільки коштів втрачено через страйк і скільки на них можна було би побудувати житла, лікарень і шкіл. Газети друкували листи від «ветеранів війни» та «пенсіонерів», які засуджували дії робітничих комітетів як шкідливі для країни, але для відповідей комітетів на ці звинувачення місця на шпальтах газет не знаходилося.
Проте ще важливішим було, мабуть, те, що партійні чиновники не давали робітникам змоги видавати власну газету. Вони тримали під своїм контролем усе — газетний папір, газетні кіоски, друкарське обладнання, і це не залишало робітничому рухові жодних шансів на незалежний голос.
Тож ситуація зайшла в глухий кут і викликала тривогу. Робітники були безсилими контролювати бюрократію, але тепер вони могли страйкувати, що було взагалі неможливо раніше, в умовах тотальних репресій з боку силових структур.
Щоби зберегти свою репутацію серед шахтарів, робітничий комітет регулярно відвідував усі місцеві шахти й тримав гірників у курсі своєї діяльності. Він намагався також і надалі захищати звичайних громадян, які приходили до комітету зі своїми скаргами та клопотаннями.
До Маліхіна, який відповідав за робітничий комітет в Орджонікідзевському районі, надходили прохання, в яких віддзеркалювалася надзвичайна нужденність місцевого населення. Його просили допомогти роздобути взуття великих розмірів для трьох робітників-будівельників, придбати пральні машини для чотирьох важкохворих інвалідів, які не могли виходити з дому, та для дитячого садка, який не могли відкрити без пральної машини.
Для населення робітничі комітети були чимось на кшталт неофіційного уряду, але весь регіон відчував, що страйк нічого не дав, і наслідком цього стала спроба перетворити комітет на профспілку, яка охоплювала б увесь трудящий люд цієї території.
У листопаді 1989 року кузбаські страйккоми зібралися разом, щоби створити Спілку трудящих Кузбасу, до якої приймали працівників усіх місцевих колективів, а не лише із шахт і заводів. Керівники страйккомів сподівалися, що це призведе до створення робітничих спілок у Донецьку, Воркуті та Караганді, а зрештою і по всьому Радянському Союзу.
На засіданні Новокузнецького робітничого комітету, яке проходило в його новій штаб-квартирі в Будинку політичної освіти, Віктор Долгов так обґрунтовував потребу в новій організації: «Ми виростили три покоління ледарів, які нічого не вміють робити, але отримують гроші, працюючи в якійсь бюрократичній установі. Вони стільки років обдурювали нас, розповідаючи, як нам добре живеться! Що ж, тепер ми позбулися рожевих окулярів».