На заводі виробляли деталі з латунних сплавів, які часто були виготовлені з порушенням пропорцій, внаслідок чого мали неоднакову консистенцію, і коли циліндри подавали до перевантажених верстатів, ті зупинялися. У Швейцарії верстатник наглядав за п’ятьма різальними машинами, Анатолій же і з двома ледь міг упоратися.
Зранку робота йшла краще — верстатники ще мали свіжі сили. І все одно Анатолію доводилося часто зупинятись і лагодити свій верстат. Наприкінці дня він іноді був змушений робити це що п’ять хвилин, і темп роботи уповільнювався до черепашачої ходи. Анатолій вирахував, що за таких умов він може нарізати тисячу шпинделів на місяць, але план вимагав від нього десяти тисяч.
Постійні зупинки негативно позначалися на якості роботи Анатолія. Шпинделі виходили надто короткими чи надто довгими, надто тонкими чи надто товстими, але браком їх вважали лише тоді, коли вони не входили до кранів. Завод, який займався складанням кранів, був незадоволений генічеською продукцією, але приймав ці шпинделі, бо знав, що якщо скористається своїм правом відмовитися від них, то взагалі нічого не отримає. Насправді умови на генічеському заводі були такими самими, як і на інших підприємствах, внаслідок чого радянські машини, побудовані із сотень дефектних деталей, зажди були низької якості й часто взагалі не працювали.
Коли Євген Поляков, московський архівіст, почав їздити до колгоспу «Зоря» неподалік Москви, в Калузькій області, для ревізії бухгалтерських книг, у нього склалося враження, що більш за все колгоспники нагадують групу примусових робітників, які шукають способу втекти.
День починався о 5-й годині ранку, коли заспані доярки виходили з дому, щоби подоїти корів. Світло горіло лише в будинку правління колгоспу, а єдиним звуком був собачий гавкіт десь удалині. Дорогою до корівника доярки проходили повз величезні плакати з портретами Леніна та зображеннями мускулястих героїв соціалістичної праці.
У корівнику було повно неприбраного гною, який легко було виявити за запахом. Доярки працювали завзято, але в умовах постійної непевності, бо струм, що подавався примхливим генератором, міг зникнути щомиті, лякаючи корів і змушуючи доярок продовжувати роботу ручним способом.
О 7:30 керівництво колгоспу збиралося в кабінеті голови для вироблення стратегії чергового дня «битви за врожай». Серед присутніх були головний тваринник і головний агроном, але саме голова колгоспу вирішував, які трактори на яких полях працюватимуть, скільки людей оратимуть, скільки займатимуться добривами, скільки — прополюванням.
Після ухвалення всіх рішень розпорядження голови передавалися по радіо безпосередньо групам колгоспників, які чекали на багнистих сільських перехрестях, і роботу в бригадах розподіляли між конкретними людьми.
Коли сонце сходило над далеким обрієм, колгосп оживав, і по всій його території групи колгоспників починали виконувати призначені їм завдання.
На розлогі колективні поля виходили трактори, щоби почати оранку. Виконання плану обчислювалося за кількістю оброблених гектарів, тож трактористи були зацікавлені якомога швидше зорати якомога більшу площу. Вони починали з нарізання глибоких борозен по краю поля, але, просуваючись до його середини, піднімали лезо плуга вище й рухалися швидше, тож борозни ставали дедалі мілкішими. Перші були глибиною 20–25 сантиметрів, трохи далі від дороги — 12,5–15 сантиметрів, а в центрі поля, де трактористи були впевнені, що ніхто їх не проконтролює, борозни мали глибину лише 5 сантиметрів. Як правило, цього справді ніхто не помічав, аж поки не впадав в очі хирлявий вигляд посівів.
Поки йшла оранка, інші колгоспники вносили добрива. Коров’ячий гній збирали в колгоспі нерегулярно й залишали лежати надворі, не захищеним від дощів. З першою ж зливою він розкисав і починав стікати в найближчий струмок. Із того, що залишалося, частину розкидали по полях із возів, які тягнули трактори. Ця робота була неприємною й виснажливою, але найголовніше — її неможливо було проконтролювати. Часто вона тривала лише кілька годин, а потім більшість добрива вивозили кудись на задвірки колгоспу та спалювали, щоби приховати той факт, що його так і не розкидали в полі.
Без належних добрив ґрунт швидко виснажувався. Колгоспники нехтували також сівозміною, рік за роком саджаючи на одному полі картоплю навіть тоді, коли ротація була конче потрібна для захисту рослин від плісняви та хвороб. П’ятирічний план передбачав, що одного року поля засаджуватимуть картоплею, а наступного року — зерновими, цибулею чи капустою. Але після кожної зміни посівів необхідно було наново обробляти ґрунт: звільняти поле від бур’янів, а потім проводити глибоку оранку з додаванням органічного добрива. Серед колгоспників було мало охочих до такого зайвого клопоту.