Колективна пиятика розпочиналася зазвичай трохи пізніше, коли колгоспники збиралися в лісі, за кущами або в гаражі, де ремонтували трактори. Те саме робили в полях по всій території трактористи. Незабаром усе життя в колгоспі було огорнуте алкогольним туманом, десятки людей, хитаючись, тинялися вулицями сіл, а в магазинах починалися бійки. Робота зупинялася, бо більшість колгоспників залишали свої робочі місця, а інші йшли на роботу, щоби там упасти в нестямі. Подекуди обурені дружини витягували чоловіків із місць колективного пияцтва, але багато жінок у колгоспі самі зловживали алкоголем.
Проте в другій половині дня колгоспники, навіть п’яні, були вже за роботою на своїх присадибних ділянках. Оплата їхньої праці була нижче прожиткового мінімуму, тож виживати доводилося за допомогою городини, вирощеної особисто. Майже жодних засобів механізації не було, тож іноді можна було побачити на цих ділянках подружжя, які обробляли свою землю, запрягшись у борону чи дерев’яний плуг. Іншу роботу виконували лопатою, серпом чи косою.
Для підтримання свого приватного господарства колгоспники постійно щось крали. Це робили як дорослі, так і їхні діти. Стоячи в сараї колгоспника в оточенні всіляких дротів, молотків, цвяхів, коліс, мастил і пиломатеріалів, можна було не сумніватися, що жодну із цих речей не було куплено.
Колгоспники мали психологію: той, хто не обкрадає державу, обкрадає власну сім’ю, і в певному сенсі їх змушували красти. Колгоспники не могли купувати корми для худоби, яку відгодовували у своїх садибах, тому крали їх у колгоспних хлівах. Вони не могли купити інструментів, тож крали їх у ремонтних майстернях. А найважливіше — колгоспники намагалися поцупити якомога більше харчів, які з їхньою участю виробляв колгосп.
Доярки, наприклад, брали собі від піввідра до відра молока щодня. Механіки, що обслуговували техніку, яка чистила корівник від гною, теж брали молоко, як і візники, що забирали бідони. За приблизними підрахунками Лякіна, втрати колгоспу від крадіжок сягали 10 відсотків денної продукції, і їх приховували, розводячи молоко водою. Потім, у магазинах, це молоко розводили ще раз.
Якщо доярка крала молоко, вона виливала його в банку чи каністру, а залишок молока в бідоні розбавляла водою. Із цією крадіжкою, як і з крадіжками інших колгоспників, всі мирилися — вони давно стали складовою системи.
Одвічний ритм життя в колгоспі «Іскра» залишався незмінним впродовж багатьох років. Потім, наприкінці 1980-х років, сталася подія, яка порушила звичний спокій у цій місцевості. Одного весняного ранку 1988 року трактористові Володимиру Карданову було наказано з’явитися до кабінету голови колгоспу Олексія Дурнова в Панковому. Карданов, черкес за національністю, приїхав до цього колгоспу у листопаді минулого року, втікаючи від конфлікту на своєму рідному Кавказі, й виявився сумлінним працівником.
У 1987 році в країні повіяли нові вітри, й Дурнову, щоби відповідати курсу Горбачова на створення класу селян-орендарів землі, довелося шукати колгоспника, готового орендувати землю.
Проблема полягала в тому, що цей новий горбачовський план передбачав схильність до завзятої праці. Саме це спонукало Дурнова звернутися до новоприбульця Карданова. Він пообіцяв Карданову вигідні умови, в тому числі прийнятні терміни повернення кредиту на придбання трактора, корів і корівника, а також низьку орендну плату, й Карданов погодився стати першим орендарем у колгоспі. Він вибрав собі двадцять п’ять корів, придбав трактор, і йому виділили ділянку землі та корівник.
Свою кар’єру орендаря Карданов розпочав із великими сподіваннями, яким почасти сприяла присвячена орендарям пропагандистська кампанія в центральній пресі. Однак проблеми почалися майже негайно. 1 травня, вступивши у володіння своїм корівником, Карданов виявив, що колгосп забув увімкнути там електрику, тож упродовж двох місяців йому з дружиною довелося доїти корів вручну. Були труднощі і з отриманням кормів для худоби. Коли ж електрику нарешті ввімкнули, а проблему з кормами було розв’язано, республіки Прибалтики ухвалили декларації про незалежність і проголосили право на «приватну власність». Це налякало місцеву владу, і вона переписала угоду з Кардановим. Якщо перший варіант угоди передбачав, що після виплати вартості корів, корівника та трактора вони стають власністю Карданова, то тепер вони мали залишатися власністю колгоспу навіть після сплати всіх коштів.