— Алілуя! — вигукнув я у захваті від того, що справжня моя Суть виявилася саме такою, про яку я мріяв!
— Ну все, бувай, — кивнула мені моя Суть, — і хай Господь благословляє тебе на гідні справи!
— Амінь!
Глава четверта
МОЇ СНИ
Отак плідно та продуктивно розібравшися із власною Суттю щодо питань, які потребували нагального духовного вирішення, я відчув, що ця розмова, а також помірне вживання соди зробили свою справу. Мені стало легше.
І от я знов у своїй кімнаті, лежу, вдоволено констатуючи факт, що печія кудись зникла, а внутрішній неспокій перетворився в рішучу впевненість у тому, що йду я своїм шляхом правильно. «Отче наш, що на небесах…» — майже автоматично шепочуть мої губи слова нічної молитви…
— Де ти так довго був? — турботливо цікавиться дружина
— Та задумався трохи… Постояв, поміркував… «Хліб наш щоденний дай нам на кожен день…»
— Ти взагалі останнім часом якийсь дуже замріяний ходиш… Що з тобою?
— Нічого, все в порядку… «І не введи нас у спокусу, але визволь нас від злого…».
— Я ж бачу — з тобою щось коїться…
— Не переймайся, спи… Все в порядку… «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові. Амінь».
Я тричі перехрещую себе, потім перехрещую донечку, що посопує у своєму ліжечку, потім повертаюся на бік, обнімаю дружину й знову цілую її у спину: «Спи, спи, моя рідненька, все в порядку», — заспокоюю її, хоча насправді відчуваю, що все зовсім не в порядку.
Їй не хочу зізнаватися, щоб зайвий раз не турбувати, а вам зізнаюся, що останнім часом я дійсно дуже часто замислювався, чи правильну професію я собі обрав. Романтичний туман щодо принад акторської професії розбився об сувору правду буття. Робота у Великому Державному Театрі звела нанівець усі юнацькі ілюзії щодо вільної натхненної творчості, запальної експериментальної праці, мистецького шалу, про який я мріяв і якого бажала уся душа моя. Адже я хотів не тільки жити у вільній красивій державі, а й хотів бути корисним їй, працювати на неї, витягати її з тої мистецької прірви, в яку її запроторила столітня колоніальна залежність (і культурна в тому числі). О, якби ви знали, як мені набридла вся та наша одвічна шароварщина, яку останнім часом видають за національне мистецтво, як набрид мені той усюдисущий пострадянський синдром, який витягає увесь той комуністичний нафталін, отряхає з нього порох, фарбує в синьо-жовті кольори й видає за нові мистецькі надбання молодої держави? Батько мій — видатний режисер-постановник театралізованих масових заходів, і я майже все своє дитинство провів на тих фестивалях, спартакіадах, днях міст і партійних концертах, які він режисерував. Надивився я за своє життя на ті однакові чиновницькі пики (таке враження, що їх на якомусь конвеєрі ліплять): тупі, розжерті, які ще зовсім недавно були затятими комуністами, а тепер, ухопившись за українські знамена, «розбудовують молоду державу». І на артистів — цих жалюгідних закомплексованих алкоголіків-пристосуванців, що їх повно у різних творчих колективах, ансамблях, театрах, капелах, не виключаючи, до речі, і той театр, у якому я зараз працюю. Набридло мені жити у царстві облуди, брехні, пліток і порівняльних характеристик. Хотілося просто жити, любити, творити, як творили, приміром, ці хлопці з «Бу-Ба-Бу», хотілося бути разом з ними й займатися чимось таким, що приносило б істинне задоволення та користь. Адже час який — буремний, історичний. І ти — молодий, талановитий юнак, готовий кинути своє життя на терен процвітання і щастя рідної України!
«Господи! Покажи мені шлях мій, наверни мене на дорогу мою! Зроби так, щоб життя моє повернулося у правильний бік! Допоможи мені, Господи, визначитися зі справою життя мого та віднайти земне призначення своє! Бо без цього мені далі аж ніяк! Прошу тебе, Господи, не залиш без відповіді благання моє!» — лине до небес моя молитва над святими пагорбами й поганськими капищами, над фундаментами зруйнованих церков і новобудовами Лівого берега, лине над Києвом та усією Україною, бринить у повітрі листопадової ночі на крутих схилах Дніпра біля Святої Лаври і відлітає туди, де на золотаво-рожевих хмарах сидить молодий і потужний Бог, що чує мене і вдоволено киває головою, а десь поруч із ним на хмарах сидить іще один молодий, літературний Бог — Юрко Іздрик і награє щось меланхолійне на своєму роялі. Навколо літають амури та янголята, прекрасні німфи й мудрі музи обсипають його пелюстками троянд та срібним сміхом, а він пихкає від задоволення, як український борщ, і задоволено бубонить собі під ніс чи то слова пісні, чи то рядки зі свого нового твору, що він читав сьогодні ввечері у будинку Актора, так само награючи собі на роялі: «Мої сни — це література вищого ґатунку. Залишається дрібничка — записати їх на папері. Перетворити на маленькі закарлючки та чорні значки… І хіба можна передати ними те відчуття страху й радості чи насолоди, котрі з'являються у снах? І головне — відчуття знання. Знання та розуміння. Уві сні я знаю та розумію довколишнє. Мені відома суть речей і сутність життя, і всі події виправдані внутрішньою логікою, котру я неспроможний опанувати прокинувшись… Картина розпадається на якісь не зв'язані між собою фрагменти, випадають і зникають цілі кавалки й соковиті кусні, не кажучи вже про деталі та нюанси».
О, Іздрику, Іздрику, мій бідний Йорику? Де ти зараз? Либонь, друшляєш вже у своєму ліжку, так і не впіймавши мить, коли дійсність перейде у сон, або продовжуєш бухати із друзями після вдалого виступу? У вашій кімнаті в гуртожитку багато творчої молоді напідпитку, а я стою біля твого рояля і чорна блискуча площина його розливається переді мною морем каламутної води, в якій тонуть усі мої думки й ваші розмови про Гайдеґера і Рембо, води, яка несе в собі горохові сперматозоїди північних ланів, над котрими зранку пролітає сріблястий літак, зрошуючи їх хімікаліями. Гуслить басами чорне море рояля, золоті струни тіпаються і дзижчать, і мені конче треба подолати цю відстань, яка каламутною водою сновидінь утікає за небокрай. Іржаві абстракції зруйнованих пристаней ламають його тонку нитку. Я озираюся навколо і з подивом бачу, що я вже не на небесах, а серед гучного натовпу богемної молоді напідпитку. Навколо душна вологість тютюнового диму й алкогольних парів, які поглинають чистоту та ясність мого розуму й устремлінь. Зникли храми, до яких я перестав ходити, бо там тільки фарисейство та торгівля жертовними голубами. Зникли прекрасні хмари та жінки, що обсипали нас пелюстками троянд, зникли шляхетність і правда, потонули в багні таланти та бронзові носи наших рвучких галер. Не лишилося нічого, окрім цієї совкової сірості старого гуртожитку, повного недопалків, порепаних стін, драного лінолеуму та порожніх пляшок несправджених надій, нічого окрім цього похмільного мороку, в якому тоне все! Набридло! Рукою розриваю струну небокраю! По долоні різонуло до крові — у небо витікає рояль. У сіре безкрає небо тече море кволої каламутної води. Розбиті човни, недописані вірші, непроказані слова подяки, використані презервативи, засохлі квіти, зашерхла кров, кавунові шкоринки, горохові сперматозоїди вольвоксу, баси, дієзи, паузи — все це кудись тече повз мене. Каламутна вода тим часом піднімається і заливає мені ноги. «Треба рятуватися!» — прожогом пролітає головою думка, і я щосили починаю дертися на гору, що стоїть за моєю спиною. «Куди ти? Куди!?» — звідкілясь раптом виникає цілий натовп богемної молоді і мчить за мною, намагаючись ухопити за ноги й зупинити мій рух. У руках, наче зброю, тримають вони пензлі, скрипки, олівці, циркулі, перуки, мастихіни, фаготи, пір'я, грим, чорнильниці, пуанти, друкарські машинки, ноти й інше чаклунське приладдя. «Стій! Стій!» — гукають митці, але я розумію одне: варто зупинитися, і цей натовп розтовче мене, розчавить, як немовля… «Ага… він боїться нас!» — регочуть вони за моєю спиною, але я знаю: зачепитися зараз з ними в диспуті — значить, померти, а тому я мовчу й уперто деруся на гору. «Сам, тільки сам!» — проказую до себе, розуміючи, що ніхто в цілому світі не дасть мені поради. «Жодного колективізму, жодної спільної відповідальності. Тільки індивідуальна!» — наче мантру проказую ці слова. «Здохнеш без нас, дебіле! — волають демони за моєю спиною, — один в полі не воїн!».