А я таки був шокований. Повернувшись близько дванадцятої додому, я тримав у руках фантастично коштовну річ — перше число літературно-мистецького часопису «Четвер». Гарне таке… Із білою шерехатою суперобкладинкою, з підписами усіх тих хлопів, що влаштували сьогодні в будинку актора дійство під назвою «Мистецьке читання літгурта «Бу-Ба-Бу». От вони — всі, як один, розписалися — Андрухович, Неборак, Ірванець і ті, що до них доєдналися — Іздрик, Прохасько, Єшклієв. Ось він — унікальний артефакт народження нової української літератури — лежить переді мною на столі, а я їм і милуюся ним. Жую свою картоплю, закусую «Шахтьорською» ковбасою, раз у раз висмоктуючи терпкий, кислувато-солоний сік з помідорів і марю, марю… Марю новою Великою країною, що постала на мапі Європи, марю її великим майбутнім, щасливими днями, марю її вольною вдачею та тим захватом, який розпирає мої груди, коли я згадую, як хлопці читали уривки своїх оповідань та поезій, коли я розумію, що я — українець! (Чомусь в цьому місці захотілося сказати з пристрастю, що я, чорт забирай, — українець! І ще так козацькою рукою махнути, типу «крикнув-свиснув на коня»… але я утримався від зайвого пафосу).
«Боже великий, єди-и-и-и-иний, Нам Україну храни!» — удруге награє «Промінь» над моїм вухом опівнічні позивні. «Ну, як так можна смажити картоплю?» — звертаюсь подумки до дружини, активно працюючи щелепами. Вона (картопля), наче варена. А я люблю смажену, із золотою шкоринкою! І мене не зупиняє той факт, що я всім єством своїм відчуваю, як у мені накопичуються канцерогенні речовини. «Хочеш довго жити — викинь сковорідку», — кажуть йоги. Я хочу довго жити! Я хочу жити! Творити! Любити! Але не можу, ну, не можу я, милі мої йоги, без смаженої картоплі! Не пити — можу, не палити — можу, наплювати на зовнішній вигляд — можу. Можу двадцять разів підтягнутися на турніку! Ну, п'ятнадцять… Можу замкнутися в собі, можу бути нечемним, задиракуватим, можу витримувати піст, можу бігати зранку, можу красиво декламувати вірші Драй-Хмари… Я можу все! Але без смаженої картоплі не можу! Це скромна радість мого шлунка, це хвилини лагідного щастя, це гідне завершення складного, напруженого робочого дня. Це праця селекціонерів, трударів колгоспів (чи що там зараз замість них?), водіїв, вантажників, продавців і моєї дружини (невдячна праця, я їй про це завтра нагадаю. Спочатку подякую, а потім нагадаю…), якій я віддаю належну шану! М-м-м-м… Нездара! Я ж її вчив, що картоплю не варто прикривати накривкою з самого початку. Нехай випариться зайва волога. Часник треба кидати у самому кінці, за хвилину до того, як вимкнути газ. І, тільки вкинувши часник, можна накривати!
«Боже великий, єди-и-и-иний…» — утретє лунають позивні над моїм вухом й уриваються на самому початку, так і не дійшовши до фінального димінуендо. Червоний радіоприймач «Маяк» на стіні за моєю спиною завмирає і починає тихенько шипіти. Це означає — місцевий час нуль годин нуль-нуль хвилин. Почалася нова доба. Радіотрансляційна мережа припинила свою роботу. «Нам Україну хра-ни-и-и-и-и…» — доспівую я вже сам у повній тиші, активно пережовуючи картоплю і гортаючи перше число літературно-мистецького альманаху «Четвер».
«Ги-ги-и», — натрапляю очима спершу на забавні малюночки, а потім на назву оповідання та прізвище автора — Юрій Винничук… Хто такий — не знаю? Гортаю далі і жую, жую, жую… Єшклієв, Прохасько, Іздрик, Картопля, Ковбаска, Помідорчик, знову Єшклієв…
О, мій апетите! Ти — моє зцілення, ти — моє щастя! На мить я забуваю про все і віддаюся йому до останку. Він слугує стомленому мозкові, виснаженому емоціями, очищаючи його від уривків спогадів, ракурсів, інтонацій і шлейфів дня, що минув. Його неандертальська сутність зцілює та надає сил. їм я негарно, ну вже в усякому випадку неестетично — ги-ги-и, як австралопітек — ги-ги-и (це ж треба, причепилося до мене це винничукове «ги-ги-и»), адже інколи людині треба злитися зі своєю природною сутністю, відчути в собі одвічний поклик предків, що розпалювали ватри за допомогою кременя та полювали на шаблезубих тигрів. Погляд мій автоматично обмацує поверхні знайомих стін, майже новий холодильник «Мінськ» з відірваною ручкою (дається взнаки зниження якості продукції в останні роки радянської влади), якісь недолугі коричневі з зеленим шпалери на стінах (клеїли, що було, бо іншого не було), стару, ще бабусину ліану, трилітрові порожні слоїки для молока на підвіконні, потріскану стелю, грубезні віконні рами з потьоками давно вже не білої фарби, жовтобурий лінолеум «а-ля Лувр», як жартує моя мама, недбало викладений коричневий кахель біля мийки й товсті чавунні батареї, такі собі індустріальні баяни часів перших п'ятирічок — типовий сумний натюрморт звичайного пострадянського житла, на який я одначе не звертаю уваги, бо зі мною мій апетит! Щастя моє! Мій рятівнику! Я насолоджуюсь активним слиновиділенням не згірше, ніж «Червоними виноградниками» та «Зоряною ніччю» Ван Гога. Я втішаюся гостротою присмаку холодного помідора, неначе божественним синкопічним співом Шинед О'Коннор. Серце моє завмирає, наче я знову бачу перед собою божевільно-пристрасні очі Катрін Деньов у фільмі Бунюеля «Денна красуня» — очі пропащого янгола, а не купку смаженої теплої картоплі. Апетите мій! Завдяки тобі в душі моїй лунає давно забутий відгомін юнацьких еротичних мрій. Ти примушуєш мене забувати про те, що понад усе цікавить високоосвічену, культурну та моральну людину (тобто про самого себе), і вчиш відчувати життя в усій його повноті — пухирцями на язиці, стравоходом, шлунком, шкірою, по якій бігають мурашки тваринного задоволення. У такий спосіб інстинктивний та банальний процес жування перетворюється на священне дійство, апофеоз абсолютної гармонії Всесвіту, і то одна з найвищих та найшляхетніших насолод, якими тішить себе грішна людина на цій землі — насолода від споживання хліба свого щоденного. Слава тобі, мій апетите!!! (У душі звучить патетична музика).
«Жуй повільно, чемненько. Випрями спину й кожен шматок пережовуй не менше шістдесяти разів. Він має добре просякнути слиною, яка своїми ферментами розчинить частину вуглеводів і поліпшить процес травлення», — з глибини далекого дитинства раптом виринає світлий образ моєї, Царство їй Небесне, бабусі — неперевершеної виховательки, знавця й дослідника медичної літератури, свідка царського режиму, прихильниці застосування фізичних методів лагідного насильства (ремінь, різки) для виховання гармонійної особистості. Я всміхаюся до себе й згадую в деталях дуже чітко той момент, коли вона мені це сказала. Я сиджу за цим самим столом, який вкритий приблизно такою ж скатертиною, і споживаю якісь котлетки з картопляною пюрешкою, а вона мене повчає.
На дворі 1976 рік. Саме розгул брежнєвського застою. Уся країна повниться споживацькою лихоманкою — румунські стінки, нові моделі телевізорів «Електрон» та «Горизонт», німецькі килими та сервізи «Мадонна», болгарські джинси «Ріла» та польські джинси «Одра», чеські луна-парки, жувальні гумки «Педро» (соціалістична відповідь європейському аналогу «Дональдів»), китайські термоси та багато інших цікавинок, за якими ганяється увесь радянський народ. Будують БАМ. Вдало закінчено космічний експеримент «Союз-Аполлон». Навколо зачаїлося КДБ. Дисидентів висилають з країни. Євреї тікають самі. Кидають за грати учасників Гельсінської спілки. Кандидатів у члени приймають у члени, а я — восьмирічна міська дитина із повною відсутністю апетиту — сиджу на тому ж самому, що і зараз (тільки абсолютно новенькому й дуже модному), червоному диванчику й жую. Жую довго, рахуючи кожен рух щелеп. Я чомусь дуже чітко запам'ятав ту цифру, яка в мене тоді вийшла — 111. Можливо, цьому сприяло те, що мій друг Костік Папуас («Папуас» — то прізвисько, бо був надто кучерявий) жив саме у сто одинадцятій квартирі.
— Сто одинадцять, — кажу бабусі, проковтнувши їжу.
— Що сто одинадцять? — відриває вона очі від журналу «Здоров'я» з телеведучою Юлею Білянчиковою на обкладинці.
— Сто одинадцять разів замість шістдесяти… жував я… ну, щоб проковтнути все, що було в роті… — кажу я.