— Це тому, що батьки тебе не привчили з дитинства їсти естетично, а дозволяли набивати повний рот, як опудалу городньому. Принести дзеркало, щоб ти подивився на оту мавпу, яка сидітиме перед тобою? Га?
— Не треба! — лякаюся я, не дуже розуміючи, про яку мавпу йдеться. Про мене чи що?
Тим часом бабуся продовжує… «От у австро-угорській школі цісарських драгунів…» — і далі я вислуховував цілу теоретичну викладку (мабуть, поцуплену з чиїхось мемуарів — улюбленого літературного жанру моєї бабусі) про виховання майбутніх драгунів, у якомусь там віденському корпусі. Бабуся довго, смакуючи кожним словом, розповідала мені про якісь жахливі тортури, які над ними проробляли, примушуючи їсти з ножем і виделкою, тримаючи під пахвами томи великої німецької енциклопедії, або про ходіння із запхнутим у сраку крейцером, щоб хода була підтягнута й шляхетна, або про стояння з однією піднятою ногою (таке, до речі, і в радянській армії практикувалося) і ще багато безглуздих та нудних екзекуцій, які б сприяли вихованню хороброго воїна та шляхетного лицаря-джентльмена — ідеалу моєї бабусі. Але той ідеал аж ніскілечки не підходив для мене. Стрункий придурок з вусами, вбраний у пір'я, сяючий золотими ґудзиками з двома нудними книжками під пахвами та п'ятаком у сраці? Ні! Звиняйте! Я хотів бути Гойком Мітичем — «Великим змієм» чи вже на крайняк Діном Рідом — визволителем пригноблених індіанців, поїдачем сирого м'яса й вправним гравцем на губній гармошці. «Боже, який жах!» — казала бабуся, коли разом зі мною дивилася ті фільми: «Чингачгук», «Оцеола», «Син вовка» чи «Золото Маккени», а я був у захопленні від героїчної вдачі моїх улюбленців.
— Мерщій за фортепіано, і п'ять разів без помилок зіграти «Пастушок» Майкапара і двічі «Прелюдію» М'ясковського!» — казала вона по закінченні фільму, і це був трагічний для мене реванш за отриманий ковток насолоди.
Сімнадцять років минуло відтоді. Червоний куточок, стіл і навіть бабусина ліана ще жива, а її вже три роки немає на світі. А я — живий, молодий, здоровий — сиджу на тому ж самому місті, жую свою картоплю і, злегка усміхаючись, згадую ті щасливі часи.
«Цікаво, а скільки разів я маю тепер прожувати їжу, щоб проковтнути те, що в роті?» Набираю виделкою картоплі, відкушую шматок ковбаси «Шахтьорська» (чому вже, наприклад, не «Пупорізна» чи «Жлободухівська»), впиваюся губами в помідор і жую… один-два, розмірковуючи про те, що дитинство завжди лишається з нами, і ми інколи дозволяємо собі, вдихнувши запах півонії або розгортаючи цукерку, раптово зупинитися й знову полинути в спогади про той безтурботний час, повернути ті думки-ниточки, якими оточував нас світ у хвилини, коли ми вперше відкривали для себе серпневий аромат стиглої груші чи, картаючись, не могли втриматися від спокуси та не з'їсти «Гулівера» перед обідом. Але час іде. Абсолютне щастя затьмарюється досвідом і жорстокістю. Ми обростаємо, гріхами комплексами, образами, затаюємося й ховаємо в собі те м'яке, гороб'яче єство дитини, придушуючи його шпичкастою крицею досвіду, сили, впевненості. І тільки на самоті або серед дуже близьких людей ми іноді даємо волю цим почуттям, і, якщо вони заходять відгомін, одразу ж спадає вантаж років і створюється хитка ілюзія блакитно-рожевого щастя. От чому нам так потрібні тати й мами, брати, сестри, діти, дідусі й бабусі, стіни, запахи, спогади… Сорок сім! Я заковтую першу порцію поживи з картоплі, ковбаси та томатного соку. Загрібаю рештки язиком, жую ще кілька разів і ковтаю. Шістдесят! Все, як казала бабуся. Світла їй пам'ять!
За цими фізіологічно-ностальгічними екзерсисами я не помічаю, як на тарілці лишається менше чверті від величенької порції. Настає часткове насичення. Рухи кволіють, напруга в усьому тілі спадає, і ти, відкинувшись на спинку диванчика, кажеш «хух!», і прожитий день знову повертається до тебе уламками фраз, думок і ракурсів. На тлі феєричного виступу «бубабістів» ти згадуєш про незакінчений, цілком постмодерний есей, про забуту після якогось свята короговку з Мазепиним обличчям на тлі облупленої лаврської стіни — символ легковажності адептів фестивального руху всіх часів і народів, потім у тебе з'являється згадка про недописаний вірш, про варварську суть російської ментальності, потім ти подумки згадуєш натхненні рухи Андруховича, який читає поезії з циклу «Екзотичні птахи і рослини», потім рука твоя тягнеться до часопису «Четвер», що лежить розкритий на сторінці «Ги-ги-и». Ти читаєш перший абзац: «Було мені, либонь, зо п'ятнадцять років, а братові Максові — шість, коли наш татуньо виграв на довічне володіння дерев'яну садибу, єдиною незручністю якої було те, що там можна було тільки лежати і знаходилася вона на глибині двох метрів під землею». З першого разу я не врубуюсь у тему, не розуміючи, про яку «садибу» йдеться. Перечитую фразу ще раз і ще раз, аж потім до мене доходить, що у тій фразі йдеться про звичайну труну! І тобі стає смішно! «Гарний вечір! Гарні хлопці!» — думаєш ти, і, відклавши часопис, ідеш до плити, аби закип'ятити чайник.
Увімкнувши газ, набираєш у чайник воду (зливаєш її щонайменше хвилину — рекомендація санітарних служб), ставиш чайник на вогонь і, спершись руками на підвіконня, прикладаєш лоба до холодного скла у віконній рамі. Пара з рота малює на склі туманні плями, а ти дивишся у листопадову ніч, і тихий, ситий спокій находить на тебе! Все правильно, ти на своєму місці, на своєму шляху. У тебе гарні друзі, професія, родина. У твоєї країни прекрасне майбутнє. Нічого, що зараз вона лежить у руїнах, і над попелищем струмує димок. Проросте молода трава — свіжа, потужна. Вистрелять бруньки, наллється потугою листя, з'являться молоді герої. Вони вже з'явилися! Ти їх бачив сьогодні. Бачив повний зал молоді, бачив їхні обличчя й щастя від того, що ми всі разом, що ми всі єдині. Слухаємо СВОЮ новонароджену поезію, співаємо СВОЇХ новонароджених пісень, сміємося від почуттів, що переповнюють серце від усвідомлення того, що мрія наших предків — Незалежна Україна — збулася, і ми свідки цьому. Нам тут працювати, нам її відбудовувати, нам тут жити й народжувати дітей і жити, жити, жити… Глибоке й потужне відчуття щастя накочує на мене і я, набравши повні груди повітря, видихаю його, вдивляючись у глибоку листопадову ніч.
Українцем я став не відразу. Хоча, точніше, я сам вирішив стати українцем. Як це так, запитаєте? Адже українцями не стають, а народжуються. Аж ні, зовсім ні. У якомусь близькому чи далекому майбутньому, можливо, так і буде, а за тих часів, коли жив я, право бути українцем треба було вибороти й відстоювати його щодня, бо геть усі намагалися відібрати його у тебе. Адже навколо лежала величезна, безкрайня територія від самих Карпат аж до Курильських островів щільно заселена численними племенами гомо совєтікус. Такою собі велетенською сірою біомасою або, як казав той, «особливою породою» людей, в яких імперська держава під назвою СРСР стерла майже всі національні, культурні, ментальні відмінності, плекаючи у такий спосіб єдиний «радянський» народ, таку собі мільйонноголову гідру, що її селили в будинках барачного типу, байдуже чи «хрущовської», чи «брежнєвської» забудови, довбешку задурювали великою надмісією, типу «світлого майбутнього», годували ерзацем естрадної попси, шлунок набивали дешевою вареною ковбасою, а розум заливали доступним алкоголем. І раптом якомусь придуркові на прізвище Горбачов (хоча чому придуркові, була б моя воля, я б спорудив йому монумент на центральній площі Києва як асоційованому творцю Незалежної України) спала на думку ідея позбавити народ алкоголю. І все — імперія розвалилася. А на її руїнах постала, а точніше, «впала нам на голову» Незалежна Україна. А от що з нею робити, гадаю, мало хто знає й у самій країні. Бо всі ті десятки, ну, може, сотні патріотів, які відсиділи за Україну в мордовських таборах просто фізично не здатні охопити всі ділянки державотворчої діяльності, усі фронти, на яких треба виступати й ладнати підмурок нової держави. Натомість займають їхні місця такі собі хохли-перевертні, московські запроданці, повилазила нагору хижа, бандитського виду наволоч, що приймає якісь закони, сидить у Верховній Раді, радиться, «мутіт», «решает». І навіть Народний Рух України, який так славно виступив на самому початку дев'яностих, тріщить по швах, бо не здатні й самі патріоти домовитися між собою, і в цьому я бачу запоруку подальшої запеклої борні між «дійсно Україною» і «псевдо Україною», або таким собі сурогатом УРСР, в який нас знову може потягнути вся та комуно-фашистська компартійна зараза, яка нині перефарбувалася в адептів незалежності, повбиралася у вишивані сорочки й зі слізьми на очах співає «Ще не вмерла…», приклавши руку до серця.