Але чаю щось розхотілося. Я згадав, що молока вдома немає, а чекати поки окріп вистигне не дуже й треба. Натомість нестерпно захотілося до дружини. Замість чаю мою вечерю довершують кілька ковтків води з-під крана. Я прибираю на столі, мию посуд… Мимохіть перевіряючи чи добре замкнені двері, кладу часопис «Четвер» у сумку, щоб почитати його завтра у метро та на репетиції. Чищу зуби і йду спати.
Глава друга
ІСТОРІЯ МОГО КОХАННЯ
У темній кімнаті царює ніч. Майже посередині кімнати, притулившись до стіни, стоїть розкладна канапа. З одного боку спить дружина. Інший бік порожній. Це мій бік. Це моє ліжко — човен моїх роздумів, мрій. Лихий терен боротьби зла із добром, світла із темрявою. В кімнаті досить прохолодно. Я підходжу до батареї і навпомацки проводжу рукою по її ребристій поверхні. Батарея ледь тепла. «Знову опалення вимкнули!» — лихим словом поминаю працівників ЖЕКу, підходжу до ліжечка, де спить моє чарівне дитятко, моя кохана маленька донечка, і щільненько накриваю її ковдрою. Потім починаю роздягатися сам й у процесі цієї справи навіть трохи замерзаю. Залізши під ковдру, заклякаю під нею у позі «зародка», намагаючись зігрітися. Згадую, що в якійсь телепрограмі я бачив, що у такій позі мексиканські індіанці ховали своїх покійників.
І я один. Один в усьому світі, й ніхто з моїх близьких не підозрює глибини моєї самотності. Звичайний рефлексуючий український інтелігент. Лежу й думаю приблизно таке: людина — нещасна самотня істота, що понад усе боїться смерті, і все життя — це лише намагання втекти від цієї істини, створивши навколо ілюзію родинного щастя, суспільної користі та творчої діяльності. Сам на сам відповідатиме кожен з нас перед Богом за діяння свої на Страшному суді, і ця істина в усій повноті свого змісту лякає людину. Ну, зокрема мене, так точно! Наш мозок закодований на те, щоб повсякчасно створювати навколо людини ілюзію того, що життя це зовсім непогана річ, одфільтровуючи і залишаючи в пам'яті моменти добрі й щасливі і, притрушуючи попелом забуття страшні й трагічні. Врятуватися від жаху смерті, захиститися від нього — це єдине егоїстичне бажання людини, з якого постає все інше: віра, дружба, любов, мистецтво, сім'я. І ти лежиш в самому початку нової доби в холодному ліжку своєї сталінської квартири на печерських пагорбах, а земля мчить у холодному, мертвому просторі й протуберанці супернових зірок рвуться в чорне безмежжя Космосу, і навіть ти, дружино моя, що лежиш поруч і безмірно кохаєш нашу донечку, є нічим іншим ніж самозакоханою істотою, бо так само, як і я, боїшся смерті й хочеш, щоб кров твоя й через сторіччя зустрічала схід сонця й місяця, бо очима нащадків своїх померлі вічно матимуть зв'язок зі світом цим, і через нащадків своїх можуть прожити більше від того жалюгідного терміну, який відпущено людині.
Всі ми боїмося смерті, бо вона єдина об'єктивна реальність, з якою нам так чи інакше колись доведеться зустрічатися сам на сам. Вона чекає нас на перехрестях доріг та автомагістралях. Сумна та неохайна, наче хворий голуб, човгає вона своїми кістяками по розділовій смузі, а крізь неї мчать автомобілі. Раптом стріпнеться, розкине руки й ось — лежить людина в калюжі крові, око теліпається на білій мотузочці нерва, зуби ощирені, нежива рука вивернута за спину, й розірваний черевик валяється метрів за тридцять. Смерть. ЇЇ багато в лікарнях. Вона сидить на підвіконнях тих вікон, що святяться після третьої години ночі. Вона зовсім суха й білява в нових мікрорайонах і ледь зеленкувата в старих кварталах міста. Заглядаючи нам в очі, повсякчас рахує вона кожен подих, кожен стукіт серця й пахне від неї землею й карболкою, тліном, пилюгою, валідолом, соляркою, червоними гвоздиками — нею пропахнув цілий світ.
Але я не хочу вмирати! У мене ще так багато справ на цій землі! І нехай всі вони — ілюзія! Я людина слабка й полохлива! Зрештою, я лише людина! І тому, рятуючись від самотності й страху смерті, я випростовую уперед руки й притискаюся животом до теплої спини дружини, що спить поруч. Вона пахне морем. Я вдихаю її запах, і згадується мені одна історія, яку я мушу розповісти, бо без цього мій роман буде неповноцінним.
Наприкінці восьмидесятих повернувся я з армії і відразу відновився на другий курс київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Вчилася зі мною на курсі феєрична, струнка та кароока дівчина з Одеси на ім'я Іванна. Виплекана сонцем півдня і теплим лагідним морем, мала вона вдачу веселу, грайливу й нагадувала мені сріблясту рибку, що плететься в прозорих та повних світла морських хвилях. Як і всі студенти з інших міст, жила вона в гуртожитку, й вилися навколо неї непевні чутки про її зв'язок з місцевим аксакалом Колєю Братущаком, який буцім уже дав їй «путівку у життя» або, висловлюючись медичними термінами, просто дефлорував. Проте чутки чутками, а на нашому курсі, не дивлячись на те, що охочих погуляти з Іванною було вдосталь, реальної кандидатури на це право так і не знайшлося. За межами інституту Іванна вела життя замкнене, принаймні для мене.