— Шо — то піди собі сам! — кажу я сердобольному колезі, начальнику вже аж над Ніно.
— Та нє, ти шо?! Я жонатий! — вчасно спохоплюється він.
Колись давно Ніно був зіркою МТV Балкани. Мав там свою програму про біг-сіті-лайф. (Нудну, як холера, але ми всі мусили дивитися його демо до кінця, кивати і казати: "Ой як круто, Ніно, шкода, що нам тут ніколи не досягнути такого рівня!") Найбільш визначним пунктом його біографії було інтерв'ю з Анджеліною Джолі. Мовляв, прославився він тоді на всю Сербію, запитавши, чи то правда, що у неї бойфренд із Белграда. Джолі у відповідь сміялася усіма своїми губами (незаміжня ще була, несерйозна, дітей із Камбоджі не всиновляла) і відповіла: "Ну, можливо, в нього є тутешнє коріння, але щось він про це мені не розповідав…"
— Боже, як це тупо… — казала я подрузі й колезі Каті про нашу роботу.
Страшенно тупо надавати такого значення подробицям чийогось особистого життя. Розводити теревені про жахливий випадок, коли в поп-зірки під час виступу спав ліфчик чи якась селебриті пукнула в присутності представника скляної імперії Сваровскі. Або уважно роздивлятися фото стакана, яким вона розбила пику екс-бой-френду. І синяки, яких він їй наставив у відповідь.
— Це в тебе фраза-паразит уже, — казала Катя, — скоро книжку напишеш про нашу роботу. І як ти її назвеш?..
— Як?
— "Боже, як це тупо".
— Ага. Тільки хєра зо два ця робота заслуговує на книжку. Тут ніколи нічого не трапляється. Тільки й розваг, що влаштувати міжнародний скандал[5] і спостерігати за тим, як набридло жити Ніно та його синкопованій щоці.
Ніно був із тих фанатичних менеджерів-трудоголіків, котрим зла до людства доля підсунула під волохату руку ще й підлеглих. Улюблене заняття Ніно — напрягати всіх без абсолютного приводу. Спочатку я теж була дурна і чемна — канал ще не починав роботу, але треба було всім засідати в офісі.
— Я хочу, щоби ти тут зависала з нами, вливалася в колектив! — довірливо казав мені Ніно.
Як же його підвести? Поїхали з Вовчиком у Грузію лише на десять днів, а не надовше. Ну як же — мене у Києві чекають, я потрібна! Не дай Боже, підвести корпорацію, і Нінова щока засмикається пущє брежнєва.
Нічо, шо всі на роботі просто сиділи в Інтернеті і качали фільми, отримуючи зарплатню. Просто тобі фонд допомоги дітям-нездарам. Це вже потім, коли гроші в компанії різко закінчилися, контора почала наймати мажорів-стажорів: їхні папіки й самі би раді доплатити, щоби тільки дитина при ділі була. Та й не при будь-якому, а при телевізорі!
Мені телевізор був до дупи. І Ніно це добре розумів.
І це Ніно вбивало.
— Ай андестенд, — кричав він, — зет фо ю ітс е булшиг джоб!
— Та нє, Ніно, шо ти, зовсім ні! — не вельми переконливо вдавалося мені відбріхуватися, що ж поробиш. Це він на мене почав репетувати за те, що я вступилася за колег. Так просто в очі він мені гівна не лив, а завжди тільки поза очі.
— Що, — казав Ніно, — ця сука не хоче приходити на десяту, а хоче на дванадцяту?! То покажіть їй на двері!!!
Тобто чужими руками чувак жар хотів загрібати. При цьому зі мною вітався улесливо й мило:
— Хав ю дуінг, сюперстар?
— Від суперстара чую, — так само мило відповідала я. Посмішка Ніно зникала, бо ж була дєжурна.
Коли ми поїхали знімати фальшиве музичне нагородження в Мюнхен (всі країни третього світу знімають свої сюжети у справжніх панських декораціях, але в окремий від євроамериканських зірок день, щоби при монтажі вставити своїх біг-старів начебто у всезагальну церемонію), Ніно проявив свою задротську природу по повній.
Він ще в Києві доводив Катю, мою милу й розумну продюсерку. Вона, людина творча, надто близько брала до серця все на світі, маразм начальничків в тім числі… Я взагалі не знаю, як можна щиро вірити, що в тебе є начальник, окрім Господа, та й той — радше найстарший родич. Ліпше вже садити ріпу на городі і жити натуральним господарством, зате ніякий дядя не думає, шо він над тобою главний. Нє, працювати в компаніях можна, звісно. Головне, ніколи не забувати, шо ти — це ТИ. Це цінність. Що твоя душа — фотографія Бога чи щось типу того. А те одоробало, який би пост воно не займало, явно не володіє твоїми думками і силою. Чому так багато людей, класних і розумних, несуть це гівно і парєво з роботи ще й додому, і сни їм сняться про роботу і начальників, і просинаються вони вже в стресі, а по п'ятницях йдуть з подружками в бар і набухуються в дупу… Сука, піздєц. Копи ж книжки читати?!
Коротше, в Мюнхені Ніно довів уже й мене. Він вимагав у нас з'являтися на місце зйомки за півгодини до офіційного часу, а початок зйомки відкладався ще на півтори години. Він знав, що завтра нам знімати о сьомій ранку, але кликав всіх пізно вночі в бар "для тім-білдінга", а коли ми з Катьою відмовлялися, бо нафіг нам бухий в сраку Ніно без трусів (любив він таке, особливо на корпоративах — бігати, показувати дупу в камери спостереження і волати: "ай хейт зис ченал!!!") і алкоголь взагалі, ми отримували звинувачування в антисоціальності. А тут ще й Алігарх під’їхав на Врученні потусувати. Це ж, типу, моднєнько. Я від нього ховалася, як могла. Втекла з концерту "Фу Файтерз" в готель спатоньки. А він слав мені купами есемеси. Від розпачливих до наказових. Останній десь такого змісту: "Вєрнісь, ти с ума сашла! Здєсь же єсть всє люді, каториє тєбє могут прігадіцца, єслі хочеш кєм-та стать! Вєрнісь нємєдленна, я аппачу таксі. Вєрнісь, я хачу тєбя відєть".
От тут мене й порвало. В присутності ПМС і Каті. Я ридала так, що Мюнхен здригався.
— Сука, бля, піздєц! — кричала я. — Як все це тупо, мілко й дешево! Які, на хрєн, люди? Яке Вручення?! Совок це все грьобаний, де з нами поводяться, як зі скотами, бо ми з України і маємо молитися, шо нам показали чиюсь стар-гримерку! Пішли ви всі на хуй зі своїм порожняком! Боже, нашо я так дешево марную свій час і вроджену харизму?!
Катя мене цілком підтримувала.
На другий день я — опухле лице каналу — знімала сюжет о сьомій ранку. Про зірковий, сука, кетерінг.
— А ти не підсиплеш Нелі Фуртадо отрути в мохіто? — питала я в бармена.
— Ні, ти шо! — сміявся мелірований педик.
Ну, але яка би ще теледіва дозволила собі продемонструвати мішки під очима й відсутність мейк-апу? Шкода, що наш канал ніхто не дивиться. Стільки нових слів по телебаченню…
Коли настав час знімати проходження звйозд червоною доріжкою, ми з Катьою поділилися: я тусувала там спочатку, говорила з невідомими, восходящими старлетами. А Катя пішла знімати всяких хамів дім-біланів, "Токіо Готель" і, що хоч трохи порадувало, "М'юз".
— Чого ти не на ред-карпет? — навис на мене Ніно, коли побачив, як я бовтаюся по закалапках, плануючи на шару провести на церемонію свою мюнхенську подружку Лесю.
— Ну, а нашо? Я всьо зняла. Там Катя. Всьо чьотко, Ніно!
— Нє, не всьо чотко… Ти ж ВІДЖЕЙ!!!
Це так звучало, як "Ти же мать!" в постсовєцькому фільмі про якусь матір-повію, що підкидає своїх дітей на догляд сусідам-алкоголікам. Я знизала плечима і пішла дурити Корпорацію.
В Києві, після приїзду з Мюнхена, — це вже Алігарх мені розказував — Ніно жалівся американським інвесторам, як жахливо все було на Врученні:
— Це просто кошмар! До нас ставилися, як до скотів! З нас хочуть злупити окремі бабки за матеріал з церемонії, нам знімати не дали! Нам треба було принижуватися перед кожним менеджером! Та ще й віджей мене на хуй посилає!
— Як "на хуй"? — співчутливо оживляється інвестор. — Звільніть віджея!
Цікаво, чи сказав Ніно, хто саме був тим віджеєм. І якого біса мене й досі не звільнили?
А взагалі-то — так я розумію — читати ці корпоративні мєждусабойчікі здоровим людям неінтересно. Так що вирвіть попередні кілька сторінок і подаруйте моїм колегам. Бажано, правда, загорнути в них траву чи барбариски.
ГОТИЧНИЙ МОЙДОДИР
Поки я була в Німеччині, Ведмідь безнастанно працював. Чи примушував працювати інших. Яким чином йому вдалося забазарити дизайнерську групу Reis Mit Scheis, розробників стріт-фешн одягу, журнальних і книжкових обкладинок та концептуальних виставок, на те, щоби вони нам пофарбували стіни, я не знаю. Але Ведмідь у всій своїй гордості прислав мені електронкою фотки нашої нової кухні — смугастої, рожево-зеленої.
5
Сподіваюся, коли ця книжка вийде а друку, мене таки звільнять. Що я тільки для цього не робила вже! В подробиці не вдаюся. Але т. зв. "міжнародний скандал" вийшов у мене ненавмисно. Новинний привід був такий: парочка наших т. зв. ар-ен-бішників, що самі себе позиціонують як колгоспне ар-ен-бі, виграли собі на конкурсі в Росії (сам Кобзон в журі сидів, пильно все дивився — музику в постсовку дивляться, а не слухають, — під перукою йому спітніло і чесалося, але він її не поворухнув — комуністіческай закалкі чєлавєк!) право виконувати гімн наступних Олімпійських ігор в Сочі. В Європі влітку перед тим не вщухали дебати щодо корумпованості Олімпійського комітету й виграшу тендеру на проведення ігор цілком непридатної для цього місцини. В Сочі тепер донищать і так уже понівечену природу, фахівці місцевій екології пророчать гаплик, без міжнародної спортивної активності побудовані стадіони всі наступні століття будуть заростати бур’яном, зате чиновники, братки та інші добрі люди зароблять на підготовці Олімпіади і собі, і своїм дітям, і правнукам. Але не це фігурувало в моїй новині. Я просто нагадала глядачам, що в попередні рази гімн Олімпійський ігор виконували Бйорк, Монтсаррат Кабальє з Фреді Мерк'юрі, Джордж Майкл. Пітер Гебрієл… "Що ж, — сказала я, — кожна країна вибирає собі відповідних культурних героїв". Ой, що тут почалося! Кацапчики-братчики і так давилися від злості, що українське МТV напряму підпорядковується Лондону, а не Москві. А тут і взагалі, мабуть, ламали балалайки і щами кидалися. "Увольте ету тварь, што ана себе пазваляєт! — на весь світ наказував якийсь працівник ЕмТіВі-Раша. — Ета же мєждународний скандал!" Воно писало до Нью Йорку, до ООН і до Папи Римського теж, либонь, писало. Вимагало вибачень. А хуй тобі, і матрьошка з ним в комплекті.