Хоч, може, це й вигадка.
ПАПІР БІДОЛАХИ СЯО
Був спекотний літній полудень сто першого року Дракона. Вартові біля брами імператорського палацу мружили проти сонця розкосі щілинки очей і не одразу помітили бідно зодягненого чоловіка, що прошкував через майдан.
– Гляди, Сун, – придивився нарешті один, – мабуть, цей дивак зранку перебрав рисової. Тільки п’яний у нашій країні міг забути, що підходити до палацу імператора ближче, ніж на чверть лі, дрібному людові заборонено під страхом смерті.
– Не схоже, Пин, – розважливо заперечив другий. – Він же йде прямцем, не заточується. Либонь, це чужоземець, який не знає наших звичаїв. Або ж просто йому набридло топтати землю…
Тим часом чоловік опинився коло брами, й вартові з металевим брязкотом схрестили перед ним списи.
– Пропустіть, – сказав незнайомець. – Я ремісник Сяо, мені треба до імператора.
– А може, зразу до самого бога? – глузливо перепитав Сун. – Забирайся звідси мерщій, поки голова на плечах.
– Мені до імператора треба! – вперто повторив той.
Пин дістав з кишені рогового сюрчка, лунко свиснув – і ніби з-під землі блискавично вигулькнув начальник палацової варти.
– Що таке? Хто такий? – прохромив зухвальця гострим поглядом.
– Цей чоловік добивається стати перед очі володаря володарів.
– Чи не замислив лихого?.. Обшукайте його! – звелів начальник.
Вартові притьмом обмацали Сяо, витягли з-за пазухи сувій паперу й подали начальникові. Папір був чистий, жоден ієрогліф ще не закарбував на ньому нічийого слова.
– І цим ти насмілюєшся порушити спокій імператора?
– Атож, – озвався поважно ремісник, – насмілююся, бо всі книги світу не ховають таємниці, рівної тій, яку береже мій чистий папір!
– Таємниці, кажеш… – Начальник шкребнув нігтем брову. – Ну, що ж, у такому разі ходімо до головного довірника. Тільки затям: коли вигадуєш облудно, твоя голова стримітиме на палі хутчій, ніж сонце впаде за обрій.
Головний імператорів довірник дрімав під помахами сандалового віяла, яким прогонила спеку юна зваблива служниця.
– Гаразд, – лінькувато розплющив він повіки, – повідай мені свою таємницю, і, як вона того варта, я переповім володареві володарів.
Від споглядання гнучкої, ніби виноградна лоза, служниці Сяо розм’як душею, одначе відповідь його була шанобливо тверда:
– Даруй і зласкався, о найближчий до найвищого, але моя таємниця надто велика, я не можу довірити її нікому, крім самого імператора.
– Невже цю зухвалу мову призначено для моїх вух? – украй здивувався головний довірник. – Ти не боїшся, що я повелю скарати тебе на горло?
– Боюся, – відказав Сяо, – бо разом зі мною вмре те, що примножило б могутність імперії.
Вельможа надовго поринув у роздум.
– Хай буде на твоє, – вирішив зрештою. – Та, не доведи боже, потурбуєш володаря володарів якоюсь мізерією: тоді тебе четвертують, а дурне м’ясо кинуть собакам…
Важкі, окуті золотом двері відчинилися перед ремісником Сяо, він схилився так низько, як уміли тільки в його країні, і з сувоєм у руках подріботів килимовою доріжкою, не сміючи підвести очей.
– Стій, мурахо, й речи, пощо зважився ступити до підніжжя трону? – пролунав над ним владний суворий голос.
– О великий повелителю, світоче добра й розуму, мені, слузі твоєму нікчемному, з ласки провидіння далося винайти папір, який…
– Пусте жорном язика свого мелеш! Папір у Піднебесній імперії давно винайдено.
– Устами наймудрішого завжди глаголить істина. Але і я кажу зараз правду, вислухай раба свого, царю над царями. Десять років життя поглинула ця виснажлива робота; все, що я мав, до останнього гроша здиміло в тиглях і колбах. Сусіди насміхалися з мене, хлопчаки на вулиці дражнили причинним. Та коли вже й самого роздирали кігті зневіри, пощастило – і ось в руках у мене чарівний папір, на ньому не вільно писати лжу.
– Цього не може бути! – вигукнув імператор, на мить забувши про свій високий сан.
– Це легко перевірити, – згасив усмішку ремісник. – Накажи, щоб принесли пензель і туш.
Теленькнув срібний дзвінок, по хвилі наказ було виконано. Тоді Сяо уклінно простяг сувій і сказав:
– Палац, де мені випало щастя стояти перед високим троном, побудований з білого каменю. Хай повелитель так і напише.
Імператор умочив пензля в туш.
– А тепер, перепрошую провісника істини, напиши, нібито ці мури складено з чорного каменю.
Знову зашарудів пензель, – і враз папір густо почервонів, як червоніє обличчя брехуна, спійманого на гарячому.
Імператор, хоч йому те й не личило, широко роззявив рота, Коли ж нарешті оговтався, мовив:
– Навіть осипаним найбільшими почестями царедворцям не дозволено сидіти в моїй присутності, але тобі, майстре пречудовий, я дозволяю. Сідай і скажи, який хосен прибуде від твого винаходу державі.
Сяо примостився на краєчку крісла, що лискучим оксамитом підкреслило вбогість його одежі.
– Осягнути все, о володарю володарів, забракне мого кволого ума, згори видно далі. Я, смиренний, годен завбачити лише дещо. Збирачі податків не таїтимуть у реєстрах частини, яка нині прилипає їм до рук, – отож збагатиться державна скарбниця. Твої полководці без прикрас доповідатимуть, скільки ворогів і скільки наших вояків полягло в битвах, – і ти напевне знатимеш, котрий з них чого вартий. Придворні поети будуть у своїх панегіриках виголошувати тільки те, що насправді про тебе думають, – і не лишиться місця корисливому лукавству…
– Годі, – схвально вигукнув імператор, – досить уже й цього, щоб заслужити щедру винагороду. Проси, чого бажаєш!
– Щедрість царя над царями безмежна, мої бажання не перевершать її, – вклонився доземно Сяо. – А прошу ще хіба благословення взяти собі за жону й дякувати дародавцеві нашому разом з юною дівою, яка обмахувала віялом головного довірника… Однаково старому вона вже не збурить кров.
Коли він вийшов за браму палацу й рушив через майдан, попереду ледь пленталися під вагою мішків, ущерть набитих монетами, три вгодовані віслюки, а поряд легко ступала гінка, мов лоза, і зваблива, наче квітка лотоса, красуня.
– Бачиш, Пин, – сказав один вартовий другому. – Таки недарма цей чоловік добивався до імператора.
– Хтозна, Сун? – відповів другий. – Ласка всеможних світу сього сходить і заходить, як сонце в небі.
Відтак став жити ремісник Сяо з красунею-жоною щасливо та заможно, дім у нього був повна чаша, на столі досхочу, в скринях удосталь. Проте й клопотів побільшало. З досвіту до смеркання порядкував у робітні, де за рецептом, не знаним нікому іншому, виготовляли новий папір. Паперу треба було багато, тому що віднині урядовці, проводирі війська, краснослови безмежної імперії мусили писати на ньому й тільки на ньому. Воля імператора – закон для підданців.
