Ну, та однаково селянському синові байдикувати в той далекий час було зась. Тож привели вони свого недотепу до місцевого пана-вельможі, вклонилися низько:
– Зласкавтеся, паночку, приставте нашого парубка до якоїсь роботи. Вік дякували б.
– До якої ж, – відказав на те пан-вельможа, – роботи я його приставлю, коли всі знають, що не годен ваш парубок ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити. Хіба замість опудала в полі, горобців полохати, бо щось дуже знахабніли…
Пересміявся сам зі своєї вигадки, а тоді подумав: чом би й ні? Ось, трапиться, наїдуть гості, нехай буде й їм сміховище.
Моторні челядники швидко обрядили Фердинанда в лахміття, мотузкою підперезали, іржаву пательню при боці вчепили. Тепер ти, кажуть, опудало є. Стовбичитимеш серед поля, розчепіривши руки, з рання до смеркання, а як зухвала пташва насмілиться все-таки трубити зерно, кричи криком та бий чимдуж у пательню. За це велів пан годувати його досита, ще й платні трохи поклав, – і пішли батьки раді-радісінькі, що знайшлася їхньому чаду хоч би така служба.
Справно полохав Фердинанд горобців і заразом смішив панових гостей – сусідніх багатіїв та збіднілих далеких родичів. Реготали, даруйте, до гикавки, бо надто вже кумедне було живе опудало. Аж одного дня неждано-несподівано у браму маєтку вкотилася запряжена цугом золочена карета фаворитки тамтешнього короля чи князя на ім’я Протекція. Може, вам ніколи не доводилось чути такого імені, але саме так її звали.
Певна річ, господар відігнав навіть думку потішати всесильну даму блазенською забавою; влаштували полювання, до якого вона була вельми охоча. Переслідуючи підстрелену козу, Протекція сама випадково наскочила на того лахмая, мало конем не стоптала. З ляку Фердинанд кинувся навтьоки.
– Стій! Ти хто? – зупинив його владний голос.
– Я, ваша мосць, оп-пудало, – пробелькотів він, знітившись під поглядом вершниці.
– Одежею справді, але нема нічого легшого, ніж скинути одну одежу й убратися в іншу, – лукаво примружилася вона. – Тобі личила б інша, і ти носитимеш її, коли станеш моїм пажем.
Тут варто, либонь, завважити, що король чи князь був зовсім старий, тому фаворитка всякчас відчувала нестримний потяг до юнаків з гожим лицем і показною статурою. Фердинанд цього, звичайно, не відав, перепудився ще дужче й заскиглив:
– Та я ж, спитайте кого хочете, нічого не вмію: ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити. Відпустіть мене, ваша мосць!
– Дурненький, – лагідно промурмотіла Протекція. – Те, чого треба від пажа, ще й як зумієш…
На бенкеті після полювання всесильна дама торкнулася пальцями рукава пана-вельможі:
– Сподіваюся, дорогий, ви не відмовите мені в невеличкому проханні?
– Вважатиму за щастя прислужитися найчарівнішій з жінок. Чекав лиш нагоди.
– Сьогодні, доганяючи поранену козу, я раптом уздріла юнака в такому нужденному дранті, що серце моє стислося від жалю. Кажуть, нібито бідолаха служить у вас опудалом, для потіхи. Це жорстоко, молодість і врода гідні кращої долі. Якщо ваша ласка, я візьму його під свою опіку.
Пан розпорядився, батьки благословили, й наступного ранку Фердинанд, умитий та причепурений, рушив у світ на підніжці золоченої карети. Втім, тулитися, як сорока на кілку, йому довелося недовго; скоро Протекція виклопотала своєму підопічному дворянські привілеї, даровані монаршою милістю разом із посадою пажа. А головне, вона таки не помилилася в передбаченнях: довірені обов’язки – відчиняти перед господинею дверцята карети, підтримувати шлейф її плаття, ну й що там належало ще, – новий паж виконував ревно, до ладу.
Одежа на Фердинандові лисніла тепер шовком і оксамитом, при боці замість іржавої пательні висіла шпага з оздобленим коштовностями руків’ям. Та й пиндючився він уже так, ніби вродився аристократом. І хтозна, як високо по щаблях благоденства підсадила б його згодом всесильна дама, аби не прикрий випадок.
Якось поміж утомливими державними турботами король чи князь навідався до фаворитки відпочити душею. Принагідно Протекція відрекомендувала пажа вінценосному володареві, той глипнув линялим оком і пісно всміхнувся. День був сонячний, теплий, трапезувати господиня запросила гостя в альтанку, повиту виноградною лозою, – а Фердинанд ступав слідом, підтримуючи шлейф її плаття. І треба ж такому статися, щоб саме тоді наливні грона вмить обсіла зграя нахабних горобців. Незчувся паж, як розчепірив за звичкою руки й укляк остовпіло.
– Ха-ха-ха! – зайшовся сміхом володар. – Та він же опудало, чистісіньке опудало. Надалі хай і справляє цю службу.
Слово монарха – закон для підданців, бодай і найближчих. Тож, хоч-не-хоч, мусив знову Фердинанд горобцям страху наганяти – зодягнений, щоправда, не в лахміття, а в шовк та оксамит. І навіть сама Протекція у хвилини ніжності казала йому:
– Ходи сюди, моє опудалко! Ходи, опудальце…
ТАЄМНИЦЯ ЗАЛІЗНОЇ ГОРИ
Височенна руда гора стояла в тому краю з давніх-давен, черкаючи шпилем хмари. На ній не росли дерева, не врунилися трави, ні звір, ні птиця не знаходили собі поживи, а отже й людям нічого було там робити. Тільки вітер квилив тоскно над голими, як бубон, схилами.
– Лихе, погибельне місце! – казали про гору простаки та мудрагелі, що мають спільну думку частіше, ніж декому здається.
Аж ось, розповідає легенда, одного дня прийшов невідь звідки моторний чоловік з кайлом у руках, поцюкав-подлубався на горі – й видлубав грудку золота. Не так щоб дуже велику, але чималеньку. Ввечері, святкуючи свою удачу в корчемці підгірного селища, він показував і навіть дозволяв помацати знахідку всім, хто хотів.
– Еге, – зметикували тоді мудрагелі та простаки, цього разу також об’єднані спільною думкою. – Дасть бог, і нам усміхнеться доля…
Завтра на крутосхилах порпалися десятки, через тиждень – сотні, через місяць – тисячі шукачів звабливого щастя. Недавно пустельна гора ворушилася тепер від підніжжя до маківки, ніби обліплена мурашвою; лисніли проти сонця згорблені спини, цюкання сили-силенної дзьобаків заплішувало вуха. Коли-не-коли крізь той одноманітний брязкіт прохоплювався вигук радості, між верговища відвалу зблискувала ще комусь жадана грудка, дрібка, крупинка. У чутках вона, як ведеться, стократ більшала, й звідусіль квапилися копачі, ладні ручаями солоного поту викупити солодкий усміх долі.
Серед них, проте, вже не бачили моторного чоловіка, який надибав перший самородок. Далі йому, хоч скільки рився, не щастило, примхлива фортуна обернулася до фундатора копальні спиною. Відступивши за безцінь свою ділянку, він перекинувся на діла звичайніші.
Кайла золотоздобудців швидко щербилися в твердій породі, – тож поблизу селища закуріла незабаром рудня, де виготовляли добрячий інструмент. Крамниця-кам’яниця торгувала хлібом і сіллю, тютюном і милом. А замість убогої корчемки мов з води народилася таверна «Золотий глек», що до третіх півнів клекотіла хмільним шумом. І все це належало моторному чоловікові.