Уїн сів на один стілець, Майрон на інший. Уїн підняв кухоль.
— Будьмо, друже.
І вони цокнулися кухлями. За дві хвилини бармен поклав перед ними дві порції риби зі смаженою картоплею. Від аромату страви шлунок Майрона радісно забурчав.
— Я думав, тут не подають їжу, — зазначив Майрон.
— Не подають.
— Ти чудова людина, Уїне.
— Еге ж, я такий.
Вони насолоджувались обідом та напоями. Все, що Уїн хотів сказати, зачекає. Доївши рибу з картоплею, вони замовили собі ще по порції. По телевізору саме показували матч регбі. Майрон небагато знав про регбі, проте дивився на екран.
— Отже, наш друг Гладкий Ґанді, — почав Уїн, — бачив твій фільм на «І-Ес-Пі-Ен».
— Так, — відповів Майрон, повернувшись до нього. — А ти бачив?
— Авжеж.
Безглузде запитання.
— А втім, мені цікава твоя реакція, — сказав Уїн.
Майрон ухопив свій кухоль.
— Як на мене, все показано досить точно.
— Ти давав їм інтерв’ю?
— Так.
— Ти ніколи раніше цього не робив. Не говорив про травму.
— Це правда.
— Ти навіть не переглядав повтори того, що трапилося.
— І це правда.
Переглядати таке було просто нестерпно. Це ж нормально, хіба ні? Твоя мрія, мета всього твого життя, все, чого тобі колись хотілося, — там, на відстані простягнутої руки у двадцять два роки, аж раптом — хрясь! — і все! Відбій! Па-па! Кінець! Nada mas[7]!
— Я думав, який сенс, — відповів Майрон.
— А тепер?
— Вони все торочать про те, що ця травма стала моєю «міткою».
— У якусь мить — так.
— Отож-бо. У якусь мить. Але більше ні. Тепер я вже можу дивитись, як Берт Вессон врізається в мене, і я відчуваю щось більше, ніж просто звук від удару. Дурнуватий диктор, який читає текст. Постійно повторює, що травма, — сказав Майрон, зробивши пальцями знак лапок, — «зруйнувала моє життя». Але тепер я знаю, що це було лише роздоріжжя. Усі ті хлопці, з якими я починав, усі суперзірки, яким удалося зробити успішну кар’єру в НБА, — усі вони зараз на пенсії. Для них теж світло згасло.
— Проте до того часу, — сказав Уїн, — вони отримали ще й купу ціпочок.
— Ну так, хіба що це.
— І для них світло не згасло, а лише потьмянішало.
— Поступово, — уточнив Майрон.
— Так.
— Можливо, це все ускладнило.
— Яким чином?
— Пов’язку можна зірвати різко або повільно.
— Справедливо, — відказав Уїн, сьорбнувши пива.
— Я міг би додати якесь кліше про те, що я втрапив у глухий кут. Однак раптовість того, що сталося, підштовхнула мене до дії. Вона змусила мене вступити на юридичний факультет, стати спортивним агентом.
— Вона не «змусила» тебе, — заперечив Уїн.
— Хіба ні?
— Ти завжди був конкурентним — ба ні, занадто амбітним — сучим сином.
— Будьмо, друже, — сказав Майрон, з усмішкою піднявши кухоль.
Уїн знову цокнувся своїм кухлем, прокашлявся і сказав:
— Der mentsh trakht un got lakht.
— Овва! — вигукнув Майрон.
— Я вивчав ідиш, — сказав білявий синьоокий англосакс. — Коли я залицяюся до єврейських дівчат, це таки справляє враження.
Der mentsh trakht un got lakht. У перекладі: «Не все збувається, на що хтось сподівається».
Господи, як добре бути знову з Уїном.
Обоє на мить замовкли, думаючи про те саме.
— Може, травма не така вже й серйозна справа, — сказав Майрон, — бо я знаю, що в житті є безліч гірших речей.
— Патрік і Ріс, — кивнув Уїн.
— Що ти знаєш про кібер-валюту?
— Інколи викупи виплачуються нею, але тепер, з усіма законами проти відмивання грошей, це неймовірно складно. Мій експерт каже, що ти мусиш купити валюту, покласти її у щось на кшалт «онлайн-гаманця», а тоді перевести її. Це частина темної мережі.
— Ти розумієш, що це означає?
— Я казав, я спеціаліст майже у всьому.
Майрон чекав.
— Але ні, не маю й зеленого поняття.
— Мабуть, ми старіємо.
Телефон Уїна загудів. Він перевірив його.
— Дістав інформацію про нашого друга Гладкого Ґанді від одного товариша-полісмена.
— І?
— Його справжнє ім’я Кріс Алан Вікс.
— Справді?
— Двадцять дев’ять років. Компетентні органи знають про нього, але, як мені повідомляють, він переважно працює в темній мережі.
— Знову цей термін.
— Він потроху займається проституцією, сексуальним рабством, крадіжками, шантажем…
— Потроху?
— Мій термін, не їхній. І… о, не дивно. Він зламує комп’ютери. Його синдикат прокрутив кілька онлайн-афер із грошима.
— На зразок того, що принц Нігерії хоче віддати вам усі свої гроші?
— Боюся, трішки складніше. Гладкий Ґанді — я віддаю перевагу його прізвиську, якщо не заперечуєш.
— Не заперечую.
— Гладкий Ґанді тямить у комп’ютерах. Він вступив до Оксфорду і закінчив його. Як ми обидва знаємо, органи правопорядку не люблять називати злочинців «геніями» чи «видатними розумами», але, схоже, наш пухкенький друг близький до цього. Гм…
— Що?
— Гладкий Ґанді має репутацію — і це вже їхній вислів — «креативно жорстокого».
Уїн зупинився й усміхнувся.
— Він чимось схожий на тебе, — сказав Майрон.
— Очевидно, почуттям гумору.
— Він викрадає людей?
— Торгівля людьми — це рабство з метою сексуальної експлуатації. По суті, це викрадення, — Уїн підніс руку, доки Майрон його не перебив. — Але якщо ти маєш на увазі захоплення багатих діток з метою зробити з них сексуальних рабів, то ні, тут про таке не йдеться. До того ж Гладкому Ґанді було дев’ятнадцять, коли це трапилося. Судячи з усього, тоді він вчився в Оксфорді.
— То які ж теорії про те, як Патрік і Ріс опинилися в нього?
— Їх є кілька. — Уїн стенув плечима. — Справжній викрадач продав їх. За останні десять років хлопців могли передавати з рук у руки десятки разів. Можливо, він не перший хижак.
— Брр!
— Саме так, брр. Можливо, Патрік і Ріс утекли й жили на вулиці. Такий паразит, як Гладкий Ґанді, міг схопити їх і там. Запропонувати їм роботу. Запропонувати їм дозу і таким чином підсадити на наркотики, щоб їм довелося заробляти. Є десятки способів того, як це могло трапитися.
— І жодного хорошого, — сказав Майрон.
— Ні, мені жоден не спадає на думку. Але як ми дізналися, люди, особливо молодь, швидко оговтуються. А зараз зосередьмося на їхньому порятунку.
— Ти бачив Патріка на вулиці, — сказав Майрон, дивлячись на пиво.
— Так.
— Якщо він, скажімо, мав певну свободу…
— Тоді чому він не потелефонував додому? — договорив замість нього Уїн. — Ти знаєш відповідь. Стокгольмський синдром, страх, за ним могли стежити, або, можливо, він не пам’ятає свого старого життя. Йому було шість, коли його викрали.
Майрон кивнув.
— Чому ще?
— Мої люди пильнують залу ігрових автоматів.
— Навіщо?
Уїн не відповів.
— Один із них буде стежити за Гладким Ґанді, коли той вийде. Гроші будуть приблизно за десять хвилин. Ми в сусідніх кімнатах. Коли він зателефонує, ти підеш. Окрім того…
— Чекаємо.
Дзвінок пролунав о четвертій ранку.
Майрон пробудився від сну і потягнувся за телефоном. У дверях з’явився Уїн, усе ще одягнутий. Він кивнув Майрону, щоб той відповів, і приклав до вуха такий самий телефон.
— Доброго ранку, містере Болітар.
Це був Гладкий Ґанді. Він навмисне зателефонував о четвертій ранку. Майрон зрозумів. Він намагався заскочити Майрона зненацька, сонного. Він сподівався, що Майрон не зорієнтується й буде збитий з пантелику. Класичний хід.