— Що ви тут робите? — запитав він у Майрона.
— Я можу запитати те саме в тебе.
— Е-е… я тут навчаюся. Я тут живу.
— О, — мовив Майрон. — Ви з Франческою мешкаєте в одній кімнаті?
— В одній квартирі, так.
— Я не знав.
— З чого б це вам знати, — сказав Кларк.
То правда.
— Нас шестеро, — вів далі Кларк, відчуваючи потребу пояснити або, можливо, зорієнтуватися. — Троє хлопців і троє дівчат. Зараз двадцять перше століття. Спільні гуртожитки, спільні кімнати, спільні туалети — у нас це все є.
— Я можу зайти? — запитав Майрон.
— Що там відбувається, Кларку? — почувся чоловічий голос позаду нього.
— Лягай спати, Метте, — сказав Кларк. — Нічого особливого.
Кларк вислизнув у коридор і зачинив за собою двері.
— Навіщо ви прийшли?
— Я прийшов поговорити з Франческою, — відповів Майрон.
— Про що? — на Кларковому обличчі з’явився дивний вираз.
— Про іспит з економіки, — відказав Майрон. — Я чув, там буде повна дупа.
— Це мало б бути смішно? — скривився Кларк.
— Що ж, визнаю, це не найкращий мій жарт, але…
— Мама каже, що ви з дядьком Уїном намагаєтеся знайти Ріса.
— Намагаємося, — кивнув Майрон.
— Але Франческа нічого про це не знає.
Майрон звільнив його від метафори про валяння в копиці сіна.
— Вона може знати більше, ніж думає, що знає.
— Вона мені розповіла б, — мовив Кларк, похитавши головою.
«Терпіння», — подумав Майрон. Якщо вже ви стоїте перед копицею сіна, спершу поваляйтеся в ній, а тоді вже йдіть до іншої. Або щось на кшталт того. Коротко кажучи, треба бути терплячим із Кларком.
— Ви двоє, мабуть, дуже близькі, — припустив Майрон.
— Франческа — моя найкраща подруга.
— Ви виросли разом?
— Так, але тут більше, ніж оце.
Далі коридором відчинилися двері. Звідти вичовгав хлопець так, як це може зробити студент, який рано прокинувся.
— Вона єдина розуміла це, — вів далі Кларк. — Ви знаєте, про що я?
— Припустімо, ні, — сказав Майрон, хоча насправді зрозумів.
— Ми були просто дітьми. Ми були лише в п’ятому класі.
— Я пам’ятаю. Клас містера Гіксона.
— Діксона.
— Авжеж, вибач, Діксона. Розповідай.
Кларк ковтнув і потер підборіддя.
— Отож, ми були лише малими дітьми. Гадаю, ми з Франческою були друзями, але ми не гуляли разом абощо. Ви знаєте, який то вік, так?
— Хлопці гуляють із хлопцями, дівчата — з дівчатами, — кивнув Майрон.
— Слушно. А тоді все… Тобто два наші маленькі брати, — Кларк ляснув пальцями, — просто зникли. Ось так. Ви не розумієте, як це вплинуло на нас?
Майрон не знав, чи було питання риторичним. У коридорі відчувався затхлий сморід розлитого пива і студентських хвилювань. Там була дошка оголошень, заповнена листівками, зустрічами для різноманітних груп і клубів від бадмінтону до танцю живота, від феміністських ідей до хору флейт. Там були клуби з назвами, яких Майрон не розумів, на кшталт «Оркесис», «Ґайаа» чи «Таал», або ще «Отруйні Чечіточники» — що воно таке?
— Якийсь час після зникнення твого брата ти сидиш удома, — говорив Кларк якимось далеким голосом. — Я не пам’ятаю вже, як довго. Тиждень, місяць? Не пам’ятаю. Але врешті-решт доводиться повернутися, і тоді всі дивляться на тебе як на якогось прибульця. Твої друзі. Твої вчителі. Усі. Потім ти йдеш зі школи додому, а там іще гірше. Твоїм батькам геть зносить дах. Вони чіпляються до тебе ще більше, тому що тепер бояться втратити ще й тебе. Тож ти приходиш додому й намагаєшся нишком прослизнути в свою кімнату, але, йдучи туди, щоразу проходиш повз його кімнату. Щодня. Ти хочеш жити далі, але ніяк не можеш. Ти пробуєш забути, проте від цього ще гірше. Ти намагаєшся вилізти з цієї темряви, але потім бачиш сумне мамине обличчя, і це знову збиває тебе з ніг.
Кларк опустив голову.
І попри все, подумав Майрон, ти просто дитина.
Майрон не був упевнений, чи це був правильний рух, але зрештою поклав руку на плече хлопця.
— Дякую, — сказав Майрон.
— За що?
— За те, що поділився. Мабуть, то був кошмар.
— Так, — сказав Кларк, — але в цьому й суть. Вона полегшила це.
— Франческа?
Кларк кивнув.
— У мене був хтось, хто не просто казав, що розуміє. У мене був хтось, хто цілком розумів.
— Тому що вона переживала те саме.
— Так.
— І, — додав Майрон, — навпаки. Вона теж когось мала.
— Гадаю, що так. Ви розумієте, правда?
— Звісно. Дружба, скріплена трагедією, мабуть, є найміцнішою з усіх.
— Я зізнався Франчесці першій, навіть не батькам, але вона вже знала. Ми могли про все говорити.
— Тобі пощастило, що вона в тебе є.
— Ви й не уявляєте, містере Болітар.
Майрон трохи зачекав, а відтак поставив наступне запитання.
— А тепер, коли її брат повернувся?
Кларк нічого не відповів.
— Тепер, коли її брат повернувся, а твій — ні, — уточнив Майрон, — ваші стосунки змінилися?
— Франческа не тут, — сказав він м’яко.
— Де вона?
— Припускаю, що вдома.
— Я гадав, ти привіз її назад учора ввечері.
— Хто вам це сказав? — ледь не зірвався хлопець, а тоді додав: — а, так. Ваш племінник. Він був у них.
Майрон чекав.
— У братерстві «ДКА[9]» була вечірка. Я знаю, що це тупо звучить, знайшли її брата й таке інше. Вона останнім часом дійсно збентежена. На межі. Тобто зрозумійте мене правильно. Вона шалена. Вона не випускала Патріка з поля зору. Принаймні спочатку. А тепер їй стає трохи затісно в цьому відчутті, розумієте, про що я?
— Авжеж, — відповів Майрон, — це природно.
— Тому вона написала мені, щоб я заїхав по неї.
— І ти привіз її туди?
— Так. Ми пішли на вечірку. Там усе трохи вийшло з-під контролю, але не було нічого, чого ми не бачили раніше. Ми пили. Може, забагато, не знаю. Так чи інакше, в якийсь момент вона почала втрачати самоконтроль.
— Як саме?
— Вона почала плакати. Я запитав, що трапилося. Вона лише хитала головою. Я намагався її заспокоїти. Я вивів її надвір, знаєте, щоб подихати трохи повітрям. Вона тільки дужче розплакалася.
— Франческа щось казала?
— Вона лише схлипувала, що це неправильно, що це несправедливо.
— Що несправедливо?
— Що її брат повернувся, а мій — ні, — знизав плечима Кларк.
Він замовк.
— А що ти сказав?
— Я відповів, що щасливий за неї. Я сказав, що повернення Патріка додому — це чудова новина, що ми ще можемо знайти і мого брата. Але вона й далі ридала. Тоді сказала, що мусить побачити свого брата. Вона хотіла переконатися, що все це насправді абощо. Ніби їй наснилося, що Патрік повернувся. Я розумію це, а ви?
— Авжеж.
— Мені постійно таке снилося. Ріс був удома, наче його ніколи й не викрадали абощо. Тож я сказав, що відвезу її, але не встиг я оговтатись, як під’їхало таксі «Убер». Вона сіла туди і сказала, що невдовзі мені потелефонує.
— Зателефонувала?
— Ні. Але це трапилося лише кілька годин тому. Кажу вам, містере Болітар. Вона нічого не знає.
Не було сенсу йти в будинок Мурів і розпитувати Франческу. Ненсі чи Гантер просто покладуть цьому край. Окрім того, Майрон мав інші плани.
Батько чекав у дворі, коли Майрон під’їхав. Двоє чоловіків попрямували на сніданок до «Еппес Ессен», «єврейського» (згідно з брошурою) кафе-ресторану на іншому боці міста. Майрон із батьком обидва замовили те саме — сендвіч «Нечупара Джо», відому страву в «Еппесі». У багатьох із вас «Нечупара Джо» асоціюється з перемеленим м’ясоподібним продуктом сумнівного походження зі шкільної їдальні. Тут зовсім інше. У «Еппес Ессен» готували справжнього «Нечупару Джо», грандіозний тришаровий сендвіч із житнього хліба, з російським соусом, салатом із капусти і щонайменше трьома видами м’яса, в цьому випадку: індичкою, пастромою та солониною.