— Триста вісімдесят єн… — Фусагі видобув зі свого потертого шкіряного гаманця тисячоєнну банкноту. — Ось тисяча єн. — Він простягнув гроші Казу.
— Ви дали тисячу єн, — сказала дівчина, узяла банкноту й знову вдарила по клавішах касового апарата.
Фусагі мимоволі дивився на Когтаке. Він просто нетерпляче роззирався, чекаючи на свою решту.
— Шістсот двадцять єн решти.
Фусагі поспіхом забрав гроші.
— Дякую за каву, — сказав він, ніби вибачаючись, і поквапився геть.
Дзень-дзелень.
— Дякую вам, приходьте ще…
Коли Фусагі пішов, кафе заповнила ніякова тиша. Тільки жінка в білій сукні мовчки читала свою книжку, зовсім не переймаючись тим, що відбувалося навколо. У кафе не звучала фонова музика, тому єдиними звуками були цокання настінних годинників і шурхіт сторінок, які перегортала жінка в білому.
Казу першою порушила тривале мовчання.
— Когтаке… — звернулася вона до жінки, яка сиділа біля барної стійки.
Не дібравши слів, Казу здавалася спантеличеною й не знала, що ще сказати.
— Усе гаразд, я була морально готова до такого дня… — Когтаке посміхнулася Кеї та Казу. — Не переймайтеся.
Відтак усі знову змовкли. Не в змозі витримати такої напруги, Когтаке знову втупилася в підлогу.
Раніше вона вже розповідала Кеї та Казу про хворобу Фусагі. Негаре й Гіраї теж про неї знали. Когтаке чекала, що одного дня Фусагі взагалі забуде, хто вона така. Готувалася до цього. «Якщо це трапиться, — думала вона, — я дбатиму про нього як медсестра. Я ж медсестра, тому мені це до снаги». Коли вона бувала в кафе, Казу й Кеї називали її на дівоче прізвище Когтаке, щоб не спантеличити Фусагі, хоча раніше теж зверталися до неї Фусагі.
У ранньому віці хвороба Альцгеймера в різних людей прогресувала по-різному, залежно від низки факторів: віку, статі, причин захворювання й лікування. Стан Фусагі погіршувався доволі швидко.
Когтаке ще не оговталася від того, що Фусагі забув її. Вона силкувалася знайти якесь пояснення, намагаючись не впасти у відчай. Повернулася туди, де стояла Кеї, але жінка вийшла на кухню. Однак майже відразу повернулася з дволітровою пляшкою саке[12].
— Подарунок відвідувача, — сказала Кеї, гучно опустивши пляшку на барну стійку. — Не бажаєте випити?
Її досі червоні від сліз очі посміхалися. На етикетці було написано: «Сім щасть».
Раптова ідея Кеї пробила малесеньку дірочку в гнітючій атмосфері кафе, і напруга між трьома жінками дещо послабла. Когтаке не дуже хотілося пити, але вона вирішила скористатися нагодою.
— Ну, хіба що одну чарку… — сказала вона.
Когтаке втішило, що загальний настрій поліпшився. Вона чула, що Кеї буває імпульсивною, але й гадки не мала, що її нестримна життєрадісність виявиться такою вчасною. Гіраї завжди казала, що Кеї має талант бути щасливою.
Ще кілька секунд тому Кеї здавалася засмученою, а тепер дивилася на Когтаке широко розплющеними сяйливими очима. Удивляючись у ті очі, Когтаке відчула дивний спокій.
— Гляну, чи є щось смачненьке, — сказала Казу й побігла на кухню.
— Може, нам підігріти саке?
— Ні, і так згодиться…
— Гаразд, тоді вип’ємо як є.
Кеї спритно відкоркувала пляшку й налила саке у вишикувані рядочком чарки. Когтаке почувалася дещо незвично від такої несподіваної пропозиції випити. Вона засміялася. Кеї налила саке по самі вінця й посунула чарку Когтаке.
— Дякую, — сказала та, ніяково посміхнувшись.
Казу повернулася з банкою маринованих овочів.
— Це все, що я знайшла…
— Ух, смакота! — вигукнула Кеї, коли Казу поставила на барну стійку чисту тарілку, висипала на неї овочі й поклала поруч три невеликі виделки. — Я не можу пити спиртне, — додала вона й дістала з холодильника під барною стійкою пакет помаранчевого соку.
Дівчина налила собі повнісіньку склянку — ще трохи, і перелилося б через край. Стримано посміхнувшись, Когтаке взяла свою чарку.
Не те щоб якась із трьох жінок полюбляла саке. Хоча це Кеї запропонувала випити, сама вона не вживала спиртне, тому налила собі помаранчевого соку. Назва на етикетці пляшки «Сім щасть», вочевидь, натякала, що спробувавши саке, ви відчуєте сім різних видів щастя. Це був прозорий безбарвний напій вищого ґатунку. Однак жінки не надто зналися на саке, тому й не помітили ані легенького крижаного відтінку, ані фруктового аромату. Зате добряче ним посмакували й відчули щастя, що його обіцяла назва.
Задоволено вдихаючи солодкавий аромат, Когтаке пригадала один літній день років п’ятнадцять тому, коли вперше побувала в цьому кафе.