Усе, що казав Фусагі, викликало в неї ностальгію… і щастя. Когтаке машинально відпила трохи кави.
— Ого, — вирвалося в неї, коли вона відчула, наскільки та вже охолола.
Ураз жінка усвідомила, як мало часу залишилося. Вона мала зробити те, що задумала, доки кава зовсім не вистигла.
— Послухай, я маю тебе дещо запитати.
— Що?.. Щось сталося?
— Може, ти хотів щось… щось мені віддати?
Серце Когтаке шалено стукотіло. Якщо Фусагі написав того листа до хвороби, то цілком могло б бути й романтичне послання. «Абсолютно неможливо… — переконувала вона себе. — Але що, коли й справді…» Тієї миті вона понад усе на світі хотіла прочитати листа, виправдовуючи себе правилом, що незалежно від її дій теперішнє не зміниться.
— Що?
— Приблизно такого розміру… — Когтаке пальцями зобразила в повітрі розмір конверта так, як їй показувала Казу.
Від такої прямолінійності Когтаке вираз обличчя Фусагі зробився спантеличено-занепокоєним. Закам’янівши, він дивився на неї широко розплющеними очима.
«Я все зіпсувала», — подумала Когтаке, побачивши вираз його обличчя. Вона пригадала подібний випадок, що трапився невдовзі після їхнього весілля.
До дня народження Когтаке Фусагі підготував для неї подарунок. Напередодні вона випадково побачила його серед речей Фусагі. Раніше жінка ніколи не отримувала від нього подарунків, тому страшенно тішилася цим першим. У день її народження, коли Фусагі повернувся з роботи, Когтаке з таким захватом чекала на його подарунок, що запитала: «Сьогодні ти маєш для мене щось особливе?» Почувши це, Фусагі певний час мовчав, а потім сказав: «Ні, нічого особливого». Наступного дня вона знайшла свій подарунок у смітнику. То була бузкова хустинка.
Когтаке відчула, що припустилася тої самої помилки, що й минулого разу. Фусагі терпіти не міг, коли йому казали зробити те, що він і сам запланував. Тому Когтаке боялася, що Фусагі, навіть маючи із собою листа, тепер ніколи не віддасть його їй — тим паче, якщо то романтичне послання. Вона шкодувала про свою прямоту ще й тому, що мала обмаль часу. Фусагі залишався стривоженим. Когтаке посміхнулася йому.
— Вибач, будь ласка. Я нічого такого не мала на увазі. Забудь про це, — сказала вона безтурботно.
Відтак, щоб остаточно переконати, що для неї це не має великого значення, Когтаке завела буденну бесіду.
— Слухай, я тут подумала… Чом би нам сьогодні не посмакувати сукіякі[15]?
То була улюблена страва Фусагі. Настрій у нього, схоже, був кепський, але вона зазвичай поліпшувала його.
Когтаке повільно потягнулася до своєї чашки й на дотик перевірила температуру кави. Ще не зовсім охолола. У неї ще був час. Когтаке вирішила, що насолоджуватиметься кожною секундою з тих, що їй залишилося провести з Фусагі. Вона хотіла бодай на цей час забути про романтичного листа. Вочевидь, Фусагі справді написав їй листа. Якби це було не так, він відразу різко кинув би їй щось на кшталт: «Про що це ти, до біса, говориш?» Якщо вона залишить усе як є, він викине листа. Тому Когтаке вирішила якось змінити настрій Фусагі, аби не повторилося те, що сталося в її день народження.
Вона поглянула на Фусагі. Його обличчя залишалося серйозним. Та, з іншого боку, воно було таким завжди. Він не хотів показувати їй, що від самого слова «сукіякі» його настрій миттєво поліпшувався. Він не був настільки відвертим. То був Фусагі до хвороби Альцгеймера. Когтаке дорожила навіть його насупленим обличчям. Повернення в минуле сповнило її серце справдешнім щастям. Однак вона помилялася.
— Ох, я зрозумів… Я знаю, що відбувається… — похмуро озвався Фусагі. Він залишив барну стійку й зупинився навпроти Когтаке.
— Гм?! Ти про що? — запитала вона й подивилася на загрозливу постать Фусагі, який прикипів до неї поглядом. — Що… що сталося? — вигукнула вона. Когтаке ще ніколи не бачила такого Фусагі.
— Ти з майбутнього… хіба ні?
— Що? — Фусагі тільки-но сказав божевільну річ, а втім, він не помилявся — вона справді повернулася з майбутнього.
— Ем-м… Послухай… — Когтаке прочісувала свій мозок, силкуючись пригадати правило, яке попереджало б, що, повернувшись у минуле, не можна розповідати, що ви з майбутнього. Але такого правила не існувало.
— Послухай, я можу пояснити…
— Мені здалося дивним, що ти сидиш на тому стільці.
— Так… ну…
— Отже, це означає, що ти знаєш про мою хворобу.
Когтаке відчула, як її серце знову скажено загупало в грудях. Вона думала, що повернулася в той час, коли Фусагі ще не спіткала хвороба, але помилилася. Фусагі, який стояв перед нею, знав про свою недугу.
15
Сукіякі — страва японської кухні, головним компонентом якої традиційно є тонко нарізані скибочки яловичини. Особливість цієї страви полягає в тому, що споживають її у процесі варіння.