Максим. Це так, іменно, що так!
Горнов. Пора вже додому, бо я й справді скоро чхатиму.
Максим. А пора, пора, бо ніч, мовляв, не жде. А мені ще треба до світа вставати та за косу прийматись, там треба викосить осьмушку ячменю шинкареві.
Борис. За позику?
Максим. За процент, чотири карбованці позичив у нього восени, так це за процент.
Борис. Це здирство!
Горнов. Ні, це поезія! Поживеш на селі та й побачиш. Отоді-то вже запевне довідаєшся, що краще: чи ніч з жаб'ячим кваканням, чи…
Максим. Яка їм, мовляв, праця за батьківськім плечима?
Борис. А ви думаєте, що я цілий вік сидітиму дивитимусь, як другі на мене роблять?
Максим. А чому б не сидіти?
Борис. Ні, це встид було б мені. Я, щоб ви зналі наважився спробувати усяку тяжку роботу задля того, щоб на власних плечах зважити усю ту вагу й працю, під котрою згинається наш хлібороб.
Максим. Далеко заїхали! Не силкуйтесь, шкода і заходу, не здолаєте.
Борис. Піймав не піймав, а погнаться можна.
Максим. Хіба! Воно, може, спершу і зцікавиться, а далі остогидне.
Борис. Побачимо!
Максим. І як то можна чоловікові непризвичайному?
Горнов. Дай, боже, нашому теляті та вовка з'їсти!
Максим. О, щоб вас, спершу ж треба його піймати, а з'їсти, мовляв, не штука.
Горнов. Он так я вже чотири роки ловлю того вовка на угонках, та ніяк за в'язи не вхоплю. А от як спроможусь скинути з шиї двадцять тисяч довгу…
Максим. Двадцять тисяч? Сума!
Горнов. Було більш, це вже тілько решта.
Максим. Як же ви таку силу зачепили?..
Горнов. Не я зачепив, а опікуни. Бачите, доки я вчився та в книжку задивлявся, а опікуни мої як захазяйнували, та й дохазяйнувались до того, що мало-мало не упекли землі з акціону.
Максим. Як то з акціону?
Горнов. Стало буть, з молотка. Та жиди вирятували мене.
Максим. Жиди? Скажіть, голубчику, без жида ныде не обыйдеться. Як же це?..
Горнов. Платю проценти, от і все. До кого не кидався з наших за позикою, всі тілько пораду дають. От, братухо, як підемо завтра до мене, побачиш мою школу. Які є розумні хлопчики! Душа радіє, дивлячись на той розкішний первоцвіт.
Максим. Вчили й мене змолоду на килорнеті грати, як це, кажу, у нас у скарбу була своя капелія. Багато лози зопсували на моїй шкурі, смуг та цурпалків до біса на тілі позоставалось, а я таки як затявся одним лицем, не хочу та й не хочу… Ну, прощавайте до якого часу. Он воно що, тепер вже й справді пора додому, бо, либонь, ви комусь іншому більше у пригоді станете.
Борис. Що ви кажете?
Максим. Та то я… Бачите, я іноді зостару таке плету, що й сам докупи не зберу.
Горнов співа.
Вже й вода, мовляв, скоро засне. Отже дівчина, то й до зорі очей не заплющує, все ждатиме чорнобривого.
Борис. Яка дівчина?
Максим. Моя старенька, це ж я свою стару зозуленьку. Отже я й не вмію по-вашому чоломкатись! Як здавлю білу та пухлу ручку, то щоб часом, бува, не розгнівались. Ач, яка викохана… (Розгляда Борисову руку). Шкода з такими руками до плуга. (До Горнова). Що ж, вже й з вами чоломкатись, чи як?
Горнов. А звичайно!
Максим (подає руку). Оця рука трохи на мужичу скидається, кістлява та в пухирях. Ну, спасибі вам, що ви не гордуєте нашим братом сиволапим, як, було, старий пан нас величають.
Борис і Горнов. Спасибі і вам!
Борис. Приходьте ж у ту неділю, та раніш.
Максим. Добре, прийду. (Пішов).
Оксана (входе). І не диво? Я й чую, що балакають, та ніяк не розберу, хто і з ким? Аж це ось хто!
Горнов. Давненько ми з вами не бачились.
Оксана. Хоч би одвідали, і не сором вам? То було мало не що божого дня приїздять, а це вже зовсім мене відцурались. Хоч би забігли за книжками, що понадавали. Я вже їх всі перечитала.
Горнов. Ніколи було, робоча пора. Та нащо нам вже і одвідувати? Коли вже кращі від нас приїхали, то ми й не рипаємось. Чи не по телятко ви оце ідете?
Оксана. По яке там телятко?..
Горнов. Та це ж у інших дівчат така одмова, що як зустрінеться з парубками, то зараз і каже: "Теляток шукаю".
Оксана. Ні, я кого шукала, того й знайшла.
Горнов. Тобто мене?
Оксана. Та й вас.
Горнов. А кого більш бажалось бачити?
Оксана. Почнете дратувати. Обох однаковісінько.
Борис. А ми оце, Оксано, думали до тебе зайти.
Оксана. Мабуть! Чую, гомонять та й гомонять, та все на однім місці, ще хтось почав і співати.
Горнов. То я пробував голоса. А правда, чудовий голос, усі жаби замовкли і в кушир поховались, як зачули. Що ж татусь ваш, дома?
Оксана. Ні, нема. Пішли з ятерами по рибу.
Борис. Це шкода.
Оксана. А хіба як батька нема дома, то й у хату не можна зайти?
Горнов. Уночі? А поговір, а людське пащекування?
Оксана. Певно, вже й так того поговору, що вже більш і нікуди.
Горнов. І вам це нічого?
Оксана. Це вже моя печаль. А вас, Владимир Петрович, і пізнати не можна, бороду запустили.
Горнов. Наважився вже, бачите, у діди записатись. (Чха). Отуди! Я ж казав.
Борис. Шпичка в ніс.
Горнов. Хай тобі біс! Ну годі абощо. Ну дайте ж, Оксано, надивитись на вас! Давненько, давненько не бачились: змарніла…
Оксана. Та годі-бо вам вдивлятись, ще зглазите.
Горнов. На те бог дав мені очі, щоб закохуватись тим, що красує погляд.
Оксана. Цебто я така красуля?
Горнов. А то ж і ні? Щоб ви знали!
Оксана. Ну, годі вам вже шуткувати!..
Горнов. Тут не шутка, бо я маю вам сказати щось таке, що й ворожка б не вгадала.
Оксана. Цікаво.
Горнов. Воно б і давно вже належало вам про це довідатись. Слухайте ж: сьогодні я вже вкінець переконався, що Борис у вас душі не чує.
Оксана. Цього-то вже зовсім не слід казати. Можна шуткувати, а це вже… Що вони, спасибі їм, мене жалують…
Борис. Тілько жалую?
Оксана. А більш нічого не повинно бути, і не слід, і не до речі.
Горнов (дивиться за лаштунки). Отже й справді, пара качок прилетіла. (Побіг).
Борис. Ти мене б'єш у серце цією одповіддю.
Оксана. Коли що й розцвіта у серці, то так воно нехай собі і заглушиться.
Борис. Ні, Оксано, не заглушу я в своїм серці тієї рожевої квітки, що так любо і розкішно розцвітає.
Оксана. Мусить зав'янути. Не слід виливати у слово мимолеточний рай душі, бо те слово влетить в ухо тій людині, котра повинна боятись його як смерті.