Усе це я кажу для того, щоб нагадати читачеві, за яких історичних обставин пишеться життєпис Леверкюна, і звернути його увагу на те, що хвилювання, пов'язані з моєю працею, постійно й неподільно зливаються з хвилюваннями, викликаними бурями часу. Не те, щоб я не міг зосередитись: ніякі зовнішні події, мабуть, не відірвали б мене від моєї праці. А все-таки, незважаючи на мою особисту безпеку, наважуся сказати, що теперішні часи не вельми сприятливі для неухильного виконання такого завдання, як моє. А крім того, саме під час мюнхенських заворушень і страт мене на десять днів прив'язав до ліжка грип із високою температурою, що в мої шістдесят років ще довго сковував фізичні й душевні сили, тож не диво, що весна й літо встигли перейти в осінь, відколи лягли на папір перші рядки цієї оповіді. Тим часом ми пережили руйнування авіацією наших старовинних міст, що було б кричущим злочином, якби воно сталося не з нашої вини. Та оскільки винні ми, крик повисає в повітрі і, як молитва короля Клавдія[226], «не досягає неба». Та й чудно після всіх страхіть, які ми накликали, чути лементації про загин культури з уст тих, хто вийшов на арену історії провісником і носієм гидотного варварства, нібито покликаного омолодити світ! Не раз лавина смерті гриміла так близько біля моєї келії, що аж дух захоплювало. Страхітливе бомбардування міста Дюрера й Вілібальда Піркгаймера[227] відбулося вже зовсім близько, а коли кара Божа спостигла й Мюнхен, я сидів білий, як стіна, у своєму кабінеті і, здригаючись разом із дверима й вікнами, тремтячою рукою вів далі цей життєпис. Бо моя рука й так тремтить із причин, що стосуються самого предмету, тому вже не має великого значення, чи звичайний її стан іще трохи погіршиться внаслідок зовнішніх жахів, чи ні.
Отже, кажу, ми з певною надією і гордістю, які в нас викликає прояв німецької потуги, пережили початок певного наступу наших військ на російські орди, що обороняють свою негостинну, але, видно, любу їхньому серцю країну, — наступу, що через кілька тижнів обернувся у відступ перед росіянами, а тоді призвів до нескінченних і нестримних територіальних утрат, якщо вже говорити лише про територію. З глибоким збентеженням сприйняли ми звістку про те, що на південно-східному узбережжі Сіцилії висіли американські та канадські війська й захопили Сіракузи, Катанью, Мессіну, Таорміну, і довідались зі страхом і заздрістю водночас, з гострим відчуттям своєї нездатності на таке — ні в доброму, ні в поганому розумінні,— що країна, духовний стан якої ще дозволяє їй зробити тверезі, реальні висновки з низки скандальних поразок і втрат, спекалася свого великого керманича, щоб трохи пізніше погодитись перед світом на те, чого вимагають і від нас, але з чим нам найтяжче погодитись як з утратою свого найсвятішого і найдорожчого: на беззастережну капітуляцію. Так, ми зовсім інший народ, наша глибоко трагічна душа несумісна з тверезою реальністю, і наша любов належить долі, будь-якій, аби лише то була доля, хай навіть загин що запалює небо загравою, як присмерк богів!
Мою працю супроводжує наступ московитів на Україну, нашу майбутню житницю, і еластичний відхід наших військ на лінію Дніпра, — чи, радше, моя праця супроводжує ці події. Кілька днів тому й цей оборонний рубіж, мабуть, виявився неміцним, хоч наш фюрер, примчавши туди гучно звелів припинити відступ, пустив в обіг лайливий вислів «сталінградський психоз» і наказав за всяку ціну тримати оборону на Дніпрі. Ми й платили всяку ціну, та все дарма; куди рине й чи широко розіллється червона хвиля, про яку пишуть газети, хай уже вирішує наша уява, схильна до авантурницьких перебільшень. Двадцять п'ять років тому нам пощастило уникнути цього останньої хвилини, але здається наш дедалі відчутніший трагічно-героїчний настрій уже не дасть нам відступитися від програної справи, поки неймовірне не здійсниться. Хвалити Бога, між моровицею, що насувається зі сходу, й нашими рідними теренами лежать іще широкі простори, і ми можемо поки що змиритися з багатьма болючими втратами на цьому фронті, щоб тим запекліше боронити свій європейський життєвий простір від західних ворогів німецького ладу. Захоплення прекрасної Сіцилії зовсім не доводило, що ворог може опинитися і в самій Італії. На лихо, виявилося, що він таки може там опинитись Минулого тижня в Неаполі спалахнув комуністичний заколот вигідний союзникам, німецьке військо побачило, що далі перебувати там не варто, місто не гідне цього а тому, грунтовно зруйнувавши бібліотеку й заклавши бомбу сповільненої дії на головному поштамті, залишило його. Тим часом ідуть чутки про спроби прорватися на материк через Ла-Манш мостом із кораблів, і рядова людина питає себе, хоч, звичайно, таке питати не дозволено: чи те, що сталося в Італії і, мабуть, станеться на цілому півострові, не може, всупереч загаданій вірі у невразливість материкової Європи, відбутися у Франції чи ще де-небудь?
226
227