Що стосується Жанетти, то вона також належала до людей пера, була романісткою. Вирісши між двома мовами, вона чарівно неправильною говіркою писала жіночі, оригінально скомпоновані суспільні студії, не позбавлені психологічного й музичного чару, які безперечно належали до літератури. Вона зразу звернула увагу на Адріана й завжди трималася біля нього, та й він, сидячи біля Жанетти чи розмовляючи з нею, почував себе ніби в затишку. Елегантно-негарна, з вишуканим овечим обличчям. у якому плебейські риси змішалися з аристократичними, як у її мові — баварські діалектизми з французькою, вона була незвичайно розумна й водночас по-стародівочому наївна й нездогадлива. В ній було щось легковажне, кумедно плутане, з чого вона сама щиро сміялася — зовсім не так, як Лeo Цінк, що, глузуючи з себе, намагався сподобатись іншим, а весело, справді від щирого серця. До всього вона ще й була дуже музикальна, грала на фортепіано, захоплювалася Шопеном, писала про Шуберта, приятелювала не з однією відомою особистістю в царині музики, і знайомство її з Адріаном почалося з цікавої розмови про поліфонію Моцарта і її стосунок до Баха. Адріан багато років ставився до неї з дружньою довірою.
А втім, навряд чи хто подумає, що він справді розчинився в атмосфері міста, яке вибрав для проживання, коли-небудь відчув його своїм. Краса міста, його монументальна, обмита гірськими потоками буколічність, синє, обвіяне теплим вітром альпійське небо, мабуть, тішили Адріанове око, а воля й поблажливість звичаїв, у яких було щось від безперервного маскараду, і йому полегшували існування. Але дух — sit venia verbo![257] — нерозважливо-безладне інтелектуальне життя, чуттєво-демократичне, карнавальне мистецтво цієї самовдоволеної Капуї[258] напевне були в душі чужі моєму глибокому й суворому приятелеві — саме таким буттям цього міста був викликаний погляд, який я вже кілька років помічав у Адріана: затьмарений, холодний, задумливо-відсутній: він якусь мить дивився так на співрозмовника, а потім, усміхнувшись, відвертався.
Я кажу тут про Мюнхен часів пізнього регентства[259], про Мюнхен усього за чотири роки до війни, наслідки якої обернули його добродушність у душевну хворобу, що спричинилась до багатьох потворних явищ, — про цю гарно розташовану столицю, всі політичні проблеми якої зводилися до смішних протиріч між напівсепаратистським народним католицизмом і чутливим до сьогоднішнього життя лібералізмом імперського напрямку; про Мюнхен з концертами й парадною зміною варти в Галереї полководців, з його антикварними крамницями, декоративними магазинами-палацами й сезонними виставками, з селянськими учтами під час карнавалу, з важким похміллям після березневого пива, з величезними, розтягненими на цілі тижні гуляннями на жовтневій луці, де вперто-веселе поспільство, давно вже розбещене сучасним масовим попитом на нього, відзначало свої сатурналії; про Мюнхен із його застиглим вагнеризмом, із його езотеричними сектами, які справляли за Тріумфальною брамою свої естетичні вечірні свята, з його дуже мирною богемою, що користувалася прихильністю громадськості. Адріан усе те спостерігав, обертався в ньому, осягав його протягом дев'яти місяців, які він цього разу прожив у Верхній Баварії: протягом осені, зими й весни. На мистецьких святах, куди він ходив зі Збройносеном, в оманливому сутінку вишукано оформлених зал він знов зустрічався з учасниками гуртка Роде — молодими акторами, Кнетеріхами, доктором Краніхом, Цінком і Шпенглером, а також із самими дочками господині, сидів за одним столом із Кларисою та Інес, з Рюдігером, Шпенглером і Краніхом, а часом і з Жанеттою Шойрль і дивився, як Швердтфегер, убраний сільським парубком або в одязі флорентійця п'ятнадцятого сторіччя, який дуже пасував до його гарних ніг і в якому він скидався на портрет юнака в червоному береті Боттічеллі[260], захоплений святковим настроєм, цілком забувши про потребу духовно вдосконалюватися, «з великою приємністю» запрошував до танцю панночок Роде. «З великою приємністю» був його улюблений вислів, він стояв на тому, що все повинне діятися з приємністю й уникав того, що приємності не справляло. Він мав у залі багато обов'язків, багато невідкладних справ в ім'я флірту, але вважав, що йому було б не дуже приємно цілком знехтувати дам із Рамбергштрасе, з якими він перебував швидше в братніх стосунках, і ця запопадливість задля приємності так виразно відчувалася в його діловому наближенні, що Клариса гордовито казала:
258
259
260