— О Господи, Рудольфе, ви наче йдете нас рятувати! Весь аж світитесь, такі задоволені собою. Запевняю вас, ми вже натанцювалися, і ви нам зовсім не потрібні.
— Не потрібен? — відповідав він з веселим обуренням своїм горловим голосом. — А поклик мого серця, виходить, нічогісінько не вартий?
— Ані шеляга, — казала вона. — Крім того, я зависока для вас.
І йшла з ним танцювати, гордо задерши зрізане підборіддя без заглибники під відкопиленою губою. Або він просив до танцю Інес, і вона йшла за ним, дивлячись з-під напівопущених повік і склавши губи дудочкою. А втім, він робив приємність не тільки сестрам. Він не дозволяв собі забудькуватості. Раптом, особливо, як сестри відмовлялися танцювати, він міг замислитись і сісти до столу, до Адріана й Баптиста Шпенглера, що завжди приходив на такі свята в маскарадному вбранні й пив червоне вино. Кліпаючи очима, з ямкою на щоці над пишним вусом, Шпенглер саме цитував гонкурівський щоденник[261] або листи абата Галіані[262], і Швердтфегер з тим виразом, про який уже було згадано, напружено й наче аж обурено, нишпорив очима по його обличчю. Він заводив з Адріаном розмову про програму наступного цапфенштесерського концерту, вимагав, наче на світі не було нічого цікавішого й потрібнішого, щоб той поширив і пояснив свої зауваження про музику, про стан опери тощо, висловлені недавно на вечірці в Роде, і взагалі не відступав від Адріана. Брав його під руку й ходив із ним, щоб не штовхатися серед гостей, попід стінами зали, звертаючись до нього, за правом карнавалу, на «ти» й нітрохи не переймаючись тим, що Адріан не приставав на таке панібратство. Згодом Жанетта Шойрль розповіла мені, що одного разу, коли Адріан повернувся після таких походеньок, Інес Роде сказала:
— Не потурайте йому. Він хоче нічого не проґавити.
— А може, й пан Леверкюн хоче нічого не проґавити, — зауважила Клариса й підперла рукою підборіддя.
Адріан здвигнув плечима.
— Він хоче, щоб я написав йому концерт для скрипки, з яким можна було б виступити в провінції,— відповів він.
— Не робіть цього! — знов сказала Клариса. — Якщо ви будете пристосовуватись до нього, то нічого, крім приємних дрібничок, не скомпонуєте.
— Ви перебільшуєте мою гнучкість, — дав їй відкоша Адріан, підтриманий цапиним сміхом Баптиста Шпенглера.
Але годі про Адріанову участь у мюнхенській гонитві за життєвими насолодами! Вже взимку в товаристві Збройносена і здебільшого на його наполягання він почав їздити по відомих своєю красою, хоч трохи й зачовганих чужоземними туристами околицях і провів із ним чимало днів серед сліпучих снігів Еталя, Обераммергау й Мітенвальда. Коли настала весна, ті мандрівки навіть почастішали, вони вибиралися, здебільшого на велосипедах (Адріан любив велосипед, бо ні від кого не залежав на ньому), на славетні озера, до поцяцькованих, наче театральних, замків популярного в народі шаленця[263] або просто куди очі бачать, у зелену далечінь, і ночували де трапиться, чи в хаті, чи в клуні. Я згадую про це тому, що саме так Адріан тоді познайомився з селом, яке йому згодом судилося вибрати для постійного проживання: з Пфайферінгом поблизу Вальдсгута і з садибою Нічичирків.
Містечко Вальдсгут, між іншим, не позбавлене чару й вартих уваги споруд, лежить за годину їзди від Мюнхена Гарміш-Партенкірхенською залізницею, а наступна станція, всього на десять хвилин далі,— Пфайферінг чи Пфеферінг, але швидкі поїзди там не зупиняються. Вони пролітають повз круглу баню пфайферінзької церкви, що горує над скромним іще пейзажем. Адріан і Рюдігер потрапили туди чисто випадково й того разу ненадовго. Вони навіть не заночували у Нічичирків, бо на обох другого ранку чекала праця, і вони хотіли сісти у Вальдсгуті на мюнхенський поїзд, щоб до вечора повернутися додому. Вони пообідали в заїзді на головному майдані містечка, а потім, побачивши з розкладу, що мають іще до поїзда кілька годин, подалися далі на Пфайферінг, проїхались по селу, дізналися від якоїсь дитини, що ставок там зветься Довгим Кадовбом, подивилися на зарослий деревами пагорб — Римську хору — і під гавкіт собаки на ланцюгу, якого боса служниця назвала Кашперлем, попросили склянку лимонаду біля оздобленої монастирським гербом садиби — не стільки тому, що хотіли пити, як тому, що з першого погляду на будівлю були вражені своєрідністю добротного сільського барокко.
261
263