Я називаю цю річ фугою, і вона справді звучить як фуга, хоч тут і немає докладного повторення теми, а вона розвивається разом із розвитком цілого, тож стиль, якому начебто підпорядковується композитор, розпадається і якоюсь мірою доходить до абсурду, — що, зі свого боку, трохи нагадує архаїчну форму фуги в деяких добахівських канцонах[430] і річеркаре[431], де тема фуги не завжди чітко визначена й витримана.
Ось куди Адріан дивився. Він хапав нотне перо, потім відкидав його, мурмотів: «Добре, відкладу на завтра», — і, ще й досі з почервонілим чолом, повертався до мене. Та я знав чи принаймні побоювався, що він не дотримає свого слова «відкладу на завтра», а, тільки-но я піду, сяде до столу й опрацює те, що так несподівано сяйнуло йому посеред розмови, щоб потім, з допомогою двох пігулок люміналу, зробити свій короткий сон бодай глибоким, а на світанку почати все наново. Він цитував:
Бо його не залишав страх, що стан осяяння, посланий йому долею на щастя чи на муку, може скінчитися передчасно. І справді, незадовго до завершення твору, його страшного кінця, на який композиторові треба було величезної мужності і який невблаганно підтверджує, всупереч романтичній музиці спасіння, теологічно-негативний і нещадний характер цілого, — справді, кажу, саме перед тим як він мав перенести на папір ці понад усяку міру багатоголосі звуки міді, що гримлять у найширшому регістрі і створюють враження відкритого війстя неминучої прірви, його звалив із ніг страхітливий тритижневий рецидив хвороби з такими ж болями і блювотою, як раніше, стан, у якому, за його власними словами, він навіть забув, що таке музика і як її компонують. Напад минув, на початку серпня 1919 року він знов сів до роботи й ще до кінця цього місяця, подеколи просто спекотного, все було готове. Кажучи, що ораторія була створена за чотири з половиною місяці, я мав на увазі час до початку перерви через хворобу. Якщо додати до цього перерву й працю над кінцем, вийде, що для написання чорнового варіанту «Апокаліпсиса» йому потрібно було шість місяців, також дивовижно короткий термін.
XXXIV
(Продовження)
І це все, що я можу сказати про тисячу разів зненавиджений і з відразою відкинутий, але зате й сто разів піднесений і оточений любов'ю твір мого покійного приятеля в його біографії? О ні. У мене в душі є ще багато невисловленого про нього, але зараз я хочу зупинитися на тих його властивостях і характерних рисах, якими цей твір — звичайно, в парі з незмінним захопленням ним — пригнічував і лякав мене, чи, краще сказати, страхітливо цікавив; зупинитися, кажу, у зв'язку з абстрактними вимогами, що постали переді мною як перед учасником побіжно вже згаданих диспутів у помешканні пана Сикста Кридвіса. Бо ж саме нові, не відомі досі мені переживання на тих вечорах та постійна зацікавленість самітною Адріановою працею і спричинилися до душевної перевтоми, під знаком якої я тоді жив і від якої справді схуд на добрих сім кілограмів.
429
430