Кридвіс, графік, ілюстратор книжок, що збирав східно-азіатські кольорові гравюри та кераміку й читав, на запрошення всіляких культурних організацій, змістовні й розумні лекції на цю тему в різних містах Німеччини і навіть за кордоном, був невисокий чоловік непевного віку з яскраво виявленою рейнсько-гессенською вимовою й незвичайною інтелектуальною вразливістю: не зв'язаний жодним твердо усталеним світоглядом, він із самої лише цікавості прислухався до всього, чим жила доба, і те, що чув, називав «штрашенно вашливим». Заповзявшись зробити своє помешкання на швабінзькій Марціусштрасе, вітальню в якому оздоблювали чарівні, мальовані тушшю і фарбами китайські картини (часів династії Сун![433]), місцем зустрічі всіх провідних чи принаймні активних, зацікавлених учасників духовного життя, яких тільки можна було надибати в стінах славетного міста Мюнхена, він влаштовував там вечірні чоловічі бесіди, інтимні засідання круглого столу, в яких брали участь не більше, ніж вісім-десять осіб, і які починалися після вечері, десь годині о дев'ятій, не вимагаючи від господаря великих витрат, бо мали на меті лише невимушене спілкування, обмін думками. А втім, цей обмін думками не завжди зберігав високо-інтелектуальну напругу, часом сходячи до рівня балачки на звичайнісінькі, буденні теми, уже хоча б тому, що, внаслідок Кридвісових громадських зацікавлень і зв'язків, духовний рівень учасників тих засідань був не зовсім однаковий. Так, наприклад, на них бували двоє членів великогерцогзької родини Гессен-Нассау, що вчилися в Мюнхені, привітні юнаки, яких господар дому не без захвату величав «прекрашними приншами» і з присутністю яких, хоча б тому, що вони були багато молодші за нас усіх, доводилось рахуватися під час розмови. Не кажу, що вони заважали. Часто ми безтурботно провадили розмову через їхні голови, якщо торкалися в ній якихось вищих матерій, а вони лише слухали, або скромно всміхаючись, або щиро дивуючись. Мене особисто дужче дратувала присутність відомого вже читачеві майстра парадоксів доктора Хаїма Брайзахера. Я вже давно зізнався, що не міг його терпіти, але його дотепність та інтуїція за такої нагоди, видно, була незамінна. Так само сердило мене й те, що до запрошених належав і фабрикант Булінгер, якому тільки сума сплачуваного податку надавала право гучно просторікувати про найважливіші питання культури.
Піду ще далі й признаюся, що, властиво, я ні до кого з учасників круглого столу не мав справді теплого почуття й цілковитої довіри, — хіба що за винятком Гельмута Інститоріса, який теж бував там і з яким, завдяки його дружині, я мав товариські стосунки, хоч, правда, його особа викликала в мене прикрі асоціації іншого плану. А втім, хтозна, що я міг мати проти доктора Унруе, Егона Унруе, філософа-палеозоолога, який у своїх працях дуже дотепно пов'язував відомості про викопних тварин і скам'янілі рештки їх з поясненням і науковим підтвердженням прадавніх легенд, тож його вчення, такий собі, сказати б, витончений дарвінізм, надавало реального змісту всьому тому, в що насправді давно вже перестало вірити освічене людство. То звідки ж у мене взялося таке недовір'я до цього невтомного у своїх наукових пошуках мислителя? Чи до професора Георга Фоглера, історика літератури, що створив славнозвісну історію німецького письменства з погляду її приналежності до окремих галузок народу, в якій, отже, письменника трактовано й оцінювано не як просто письменника й універсально розвинутий інтелект, а як залежний від особливостей крові і грунту чистий продукт свого реального, конкретного, специфічного закутку, що творить його і в ньому знаходить підтвердження свого існування? Адже все це було зроблене дуже чесно, мужньо, солідно й заслуговувало на добре слово критики. Так само важко було пояснити, чому на мене справляв неприємне враження інший гість Кридвіса, історик мистецтва й дослідник Дюрера професор Гільген Гольцшуер, а надто постійний відвідувач тих зібрань поет Данієль Цур Геге, худорлявий чоловік років тридцяти в чорному, застебнутому на всі ґудзики, наче у священика, костюмі, з профілем хижого птаха. Він мав звичку, нервово, наполегливо притупуючи носком черевика, владним тоном виголошувати фрази на кшталт ось якої: «Так, так, непогано, звичайно, непогано, це можна сказати!» А ще він любив схрещувати руки на грудях або по-наполеонівському засовувати одну руку за борт сурдута. Тереном його поетичних візій був світ, який тримав у страхові й покорі, здобувши його внаслідок кривавих виправ, чистий дух, — про це мовилося в єдиному, по-моєму, творі Цур Геге, написаному, правда, на досить високому художньому рівні: в «Закликах», лірико-риторичному виверженні сибаритського тероризму, що з'явилися друком іще до війни на папері ручного виробу. Виголошувала ті заклики істота на ім'я Christus imperator maximus[434], згусток енергії, командир, що набрав собі готове йти на смерть військо, щоб підкорити ним земну кулю, і виголошував схожі на військові накази звернення, з насолодою ставив жорстокі умови, закликав до злиднів і цнотливості й не переставав владно, брутально вимагати безоглядної, безмежної покори. «Солдати! — закінчувалась поема, — я віддаю вам на поталу світ. Плюндруйте його!»
433