Ми з Адріаном, слухаючи такі зауваження його батька про марнославство всього видимого, перезиралися, спантеличено всміхаючись.
Та зовнішня естетика часом була підступна: деякі конусоподібні черепашки, чарівно асиметричні істоти, забарвлені в блідо-рожевий з прожилками або в медово-жовтий з білими плямами колір, мали погану славу через своє отруйне жало, — і взагалі, якщо послухати господаря хутора Бухель, в усій цій химерній царині було щось підозріле, щось фантастично двозначне. Дивна суперечливість зовнішнього вигляду цих прегарних створінь завжди виявлялась і в тому, що їх уживали для зовсім різної мети. В середньовіччя вони були постійним знаряддям чаклунок і алхіміків, їх вважали найкращими посудинами для отрути та любовних напоїв. Але з іншого боку ними в ті самі часи оздоблювали скриньки для святих дарів та реліквій і навіть давали в них причастя. Скільки тут усього поєдналося — отрута і краса, отрута й чари, але також чари і служба Божа. Якщо ми не замислювались над цим, то принаймні під впливом пояснень Йонатана Леверкюна в нас невиразно зринала така думка.
Що ж стосується того письма, що ніколи не переставало хвилювати його, то воно було ніби виведене пензликом, вмоченим у червонясто-брунатну фарбу, на білуватому тлі новокаледонської мушлі середніх розмірів. Понад краями воно переходило в чистий штрихований орнамент, але на більшій частині опуклої поверхні своєю старанною складністю нагадувало піктографію. Наскільки я пам'ятаю, ті знаки були дуже подібні до ранньосхідного письма, десь, може, до давньоарамейського, і моєму батькові справді доводилося брати для свого приятеля з міської бібліотеки Кайзерсашерна, досить-таки багатої, книжки з археології, щоб можна було дослідити написи й порівняти їх із знаками на черепашках. Певна річ, ці дослідження не давали ніяких наслідків, а як і давали, то такі плутані й безглузді, що з них не було пуття. Йонатан сумно признавався в цьому, показуючи нам таємничі зображення.
— Тепер уже доведено, що дошукатися змісту цих знаків неможливо, — казав він. — На жаль, діти мої, це правда. Вони не даються нашому розумінню, і, хоч як шкода, так буде й надалі. Та коли я кажу «не даються», то це тільки протилежність до слова «відкриваються», і ніхто мене не переконає, що природа написала цей шифр, ключа до якого ми не можемо знайти, тільки для того, щоб оздобити оболонку одного зі своїх створінь. Оздоба і зміст завжди йшли поряд, стародавні рукописи також були і оздобою, і передавали певний зміст. Нехай мені не кажуть, що ці знаки не мають ніякого змісту! Він тільки неприступний нам, але заглиблюватися в цю суперечність між змістом і його неприступністю теж насолода.
Може, він думав, що природа, якщо тут справді йшлося про тайнопис, повинна була мати якусь свою, у самій ній народжену, вироблену мову? Бо якщо ні, то яку зі створених людьми мов їй довелося б вибрати, щоб висловити себе? Але я вже тоді, хлопцем, дуже добре розумів, що природа, яка існує поза людьми, власне, позбавлена мови, і саме це в моїх очах робило її моторошною.
Так, Йонатан Леверкюн був мислителем, і, як я вже казав, його дослідження — коли можна говорити про дослідження там, де, власне, все обмежувалося мрійливим спогляданням, — завжди йшли в певному напрямку, а саме: містичному або невиразно напівмістичному, в якому, здається мені, майже неминуче йде людська думка, коли хоче збагнути природу. В минулі часи люди були твердо переконані — і, як на мене, їхнє переконання заслуговувало на пошану — що робити досліди над природою, викликати її феномени, «спокушати» її, виявляючи з допомогою експериментів її дію, — надто ризикована справа, майже чаклунство, ба навіть підступи нечистої сили, загравання з нею. Хотів би я знати, якими очима дивилися тоді на чоловіка з Віттенберга[21], що, як ми чули від Йонатана, більше ніж сто років тому придумав дослід з видимою музикою. Ми самі не раз його спостерігали. Серед багатьох фізичних апаратів, що їх мав Адріанів батько, була кругла скляна плитка, настромлена на стрижень; на ній і відбувалося це чудо. Плитку посипали дрібненьким піском, потім Йонатан проводив зверху вниз по її краєчку смичком від віолончелі, плитка починала вібрувати, і зрушений з місця пісок укладався в дивовижно чіткі й різноманітні фігури та арабески. Ця зорова акустика, в якій так чарівно поєднувались ясне і таємниче, природне й чудне, дітям дуже подобалася: ми часто просили старого Леверкюна показати нам цей дослід, але не тільки для нашого, а й для його задоволення.
21