— У кожному разі маестро має в її особі найпалкішу шанувальницю.
Мабуть, він вважав те «не знаю» умовним підтвердженням їхнього знайомства, береженого в таємниці. Адріан мав право так відповісти, бо його стосунки з угорською аристократкою жодного разу не привели до особистої зустрічі і — додам — за обопільною мовчазною згодою ніколи не мали до неї привести. Інша справа, що він уже кілька років листувався з нею і в цьому листуванні вона виявилась найрозумнішим і найтоншим знавцем його творчості, найпалкішою її шанувальницею, до того ж турботливою приятелькою і порадницею, яка самовіддано дбала про нього і в листах до якої він, у свою чергу, дійшов до тієї межі товариського довір'я, до якої лише здатна дійти самітна душа. Я вже казав про двох бідних жінок, що безкорисною відданістю здобули собі скромне місце у безперечно безсмертному житті цього чоловіка. Тут ми маємо третю, зовсім іншу, що своєю безкорисливістю не тільки не поступається тим, простішим, а й перевершує відмовою від будь-якого прямого зближення, непорушною обітницею не з'являтися йому на очі, триматися на відстані, в тіні, лишатися невидимою, — звичайно ж, не через незграбну соромливість, бо то була жінка світська, яка для пфайферінзького відлюдника справді втілювала в собі світ, такий, як він був йому любий, потрібний, стерпний, світ на відстані, світ, що з мудрої делікатності тримався віддалік…
Я кажу про це незвичайне створіння те, що знаю. Мадам де Тольна була багата бездітна вдова, що після смерті свого розпусного, хоч і лицарської вдачі чоловіка, який, до речі, помер не від пороків, а від нещасного випадку на перегонах, лишилася власницею палацу в Пешті, величезного маєтку за кілька годин їзди на південь від угорської столиці, поблизу Штульвайсенбурга, між Платензее і Дунаєм, а крім того, ще й схожої на замок вілли на щойно названому озері, Балатоні. В тому маєтку з чудовим домом, побудованим у вісімнадцятому сторіччі й пристосованим до сучасних вимог, крім безкраїх ланів пшениці, були ще й розлогі плантації цукрових буряків, урожай з яких переробляли там-таки на цукроварні. Але ні в міському палаці, ні в маєтку, ні на віллі їхня господиня довго не жила. Переважно чи, можна сказати, майже завжди вона подорожувала, доручивши догляд за своїми володіннями, які, видно, не дуже любила і з яких її гнав неспокій чи прикрі спогади, управителям і кастелянам. Вона жила в Парижі, Неаполі, Єгипті, в Енгадіні, переїздила з місця на місце в супроводі камеристки, служника, який був у неї ніби квартирмейстером, і особистого лікаря, що начебто свідчило про її кволе здоров'я.
Хоч воно, може, було й кволе, але на її рухливості, видно, це не позначалося, і та рухливість у поєднанні з запалом, що грунтувався на інстинкті, здогаді, чутливому знанні, таємничому вмінні заглянути в чуже серце, спорідненості чи Бог його знає на чому ще, надавало їй дивовижної здатності бути скрізь. З'ясувалося, що ця жінка, непомітно змішавшися з публікою, була присутня всюди, де тільки згоджувалися виконати щось із Адріанових творів: у Любеку (під час прем'єри осміяної опери), в Цюріху, у Веймарі, в Празі. А скільки разів вона бувала в Мюнхені, отже, зовсім близько від його житла, але так, щоб її ніхто не помітив, я навіть не можу сказати. Чисто випадково стало відомо, що їй знайомий і Пфайферінг: вона нишком оглянула краєвиди, серед яких жив Адріан, усе, що його оточувало, і навіть, якщо я не помиляюся, постояла під вікном абатського покою і непомічена поїхала. Уже саме це гідне подиву, та ще дужче мене хвилює, викликає в моїй душі ще яскравіше, дивне уявлення про паломництво до святих місць те, що, як я також багато пізніше й майже випадково дізнався, вона відвідала й Кайзерсашерн, навіть Обервайлер і хутір Бухель, отже, на свої очі побачила паралелізм, — мене він завжди трохи пригнічував, — який існував між тим, що Адріана оточувало в дитинстві, й теперішнім місцем його проживання.
Я забув сказати, що вона не обминула своєю увагою і Палестріни, селища в Сабінських горах, пожила кілька тижнів у домі Манарді і, здається, швидко й щиро заприязнилася з синьйорою Манарді. Згадуючи у своїх листах, написаних то німецькою, то французькою мовою, палестрінську господиню, вона називала її «матусею Манарді», «mere Manardi». Так само величала вона й пані Нічичирк, яку, видно з її слів, бачила, не потрапивши їй на очі, принаймні не звернувши на себе її увагу. А ким була вона сама? Може, в неї було бажання прилучитися до тих «матінок», назвати їх сестрами? Яке ім'я личило їй — У зв'язку з Адріаном Леверкюном? Яке ім'я вона хотіла, на яке претендувала? Ім'я богині-покровительки, Егерії[455], духовної коханки? До першого її листа до нього (з Брюсселя) був доданий шанобливий дарунок — перстень, рівного якому я ніколи не бачив, що, правда, нічого ще не означає, бо автор цих рядків не вельми розуміється на земних скарбах. Це був, як на мене, клейнод неоціненний, дивовижної краси. Сам карбований перстень — давньої роботи, з часів Відродження, камінь на ньому — прегарний ясно-зелений уральський смарагд з широкими гранями. Було на що подивитися! Закрадалася думка, що той перстень колись прикрашав руку князя церкви — поганський напис на ньому не дуже суперечив цій думці, бо на твердій поверхні шляхетного берилу, на його верхній грані, дрібнесенькими грецькими літерами були вигравіювані два віршовані рядки:
455