Мені не важко, було впізнати в тих рядках початок Каллімахового[456] гімну Аполлонові. Вони зі святобливим страхом описували ознаки Божого гніву, явлені у його храмі. Крихітні літери цілком зберегли свою чіткість, трохи дужче стерся символ, вирізьблений над ними у вигляді віньєтки, — крізь лупу я роздивився, що він зображав крилате, схоже на змія чудовисько, висунутий язик якого мав чітку форму стріли. Ця міфологічна химера навела мене на думку про Хрисейського Філоктета[457] і його рану від стріли чи укусу та про назву, яку Есхіл дав летові стріли: «Сичання крилатого змія»[458] — а також про зв'язок, що існує між стрілами Феба[459] й сонячними променями.
Я можу засвідчити, що Адріан по-дитячому зрадів незвичайному дарункові, який прийшов із співчутливої чужини, не задумуючись прийняв його і, хоч нікому більше не показував, завів звичку чи, я б навіть сказав, ритуал, надягати його під час праці: наскільки мені відомо, весь «Апокаліпсис» він написав, не скидаючи персня з лівої руки.
Чи спадало йому на думку, що перстень — це символ неволі, пут, покори? Мабуть, він про це не думав, а в коштовній ланці невидимого ланцюга, яку, працюючи, надягав на пальця, вбачав тільки зв'язок своєї самоти зі світом — безлицим світом, який він навряд чи зміг би описати й індивідуальні риси якого, видно, цікавили його менше, ніж мене. А чи не зовнішній вигляд тієї жінки, питав я себе, визначив основну засаду її стосунків з Адріаном — невидимість, уникання його, ухвалу ніколи не зустрічатися з ним? Може, вона була бридка, кульгава, горбата, спотворена якоюсь нашкірною хворобою? Ні, навряд, думав я, якщо в неї й була якась вада, то, швидше, душевного її стану, через що вона так глибоко розуміла потребу в делікатному ставленні до іншої душі. Та й партнер її жодного разу не спробував повстати проти цієї ухвали, а мовчки погодився на умови, що твердо обмежили їхні стосунки сферою чисто духовного.
Я не люблю цього банального вислову: «чисто духовне». Він якийсь бляклий, млявий і мало пасує до практичної жвавості, властивої цій таємничій відданості і дбайливій підтримці здалеку. Солідна музична і загальноєвропейська освіта кореспондентки надавала їхньому листуванню, особливо інтенсивному в той час, коли Адріан готувався до написання «Апокаліпсису» і творив його, виразно ділового характеру. Моєму приятелеві посилали імпульси для створення текстової частини ораторії, постачали його важко приступними матеріалами, — як згодом виявилося, той давньофранцузький віршований переклад «Видив святого Павла» також надійшов до нього зі «світу». Хай і кружними шляхами, через посередників, вона завжди діяльно служила йому. Це завдяки їй з'явилася розумна стаття у «Світанку»— до речі, єдиному органі, де тоді можна було захоплено говорити про Леверкюнову музику. «Універсальне видавництво» забезпечило за собою недокінчену ще ораторію також з її намови. 1921 року вона тайкома, не вказуючи джерела, з якого надійшли гроші, передала до послуг Платнерового театру маріонеток значну суму для чудової, музично-довершеної інсценізації «Gesta» в Донауешінгені.
457
458