— Cher maitre[464] — почав він, усміхаючись і твердо, але незвичайно швидко вимовляючи слова, — comme je suis heureux, comme je suis emu de vous trouver! Meme pour un homme gate, endurci comme moi, c'est toujours une experience touchante de rencontrer un grand homme. Enchante, monsieur le professeur[465] — додав він неуважно, оскільки Адріан відрекомендував мене, і простяг мені руку, але відразу ж знов звернувся за правильною адресою.
— Vous maudirez l'intrus, cher monsieur Leverkuhn[466] — сказав він, ставлячи наголос на третьому складі, наче Адріанове прізвище було Ле Веркюн. — Mais pour moi, etant une fois a Munich, c'etait tout a fait impossible de manquer…[467] О, я розмовляю і німецькою, — перебив він сам себе з тією ж приємною для вуха твердою вимовою. — Не дуже добре, далеко не блискуче, але достатньо, щоб мене зрозуміли. Du reste, je suis convaincu[468], що ви досконало володієте французькою. Ваші композиції на слова Верлена — найкращий доказ цьому. Mais apres tout[469], ми тут на німецькому грунті, і якому ж німецькому, якому ж затишному й характерному! Я захоплений ідилічним оточенням, серед якого ви, maitre, досить мудро влаштувалися… Mais oui, certainement[470], сядьмо, merci, mille fois merci![471]
То був гладкий чоловік років під сорок, не череватий, а весь ситий і м'який, з білими пухкими руками, з гладенько виголеним круглим обличчям, подвійним підборіддям, товстими, вигнутими дугою бровами й веселими, по-середземноморському блискучими, схожими на мигдалини очима за скельцями рогових окулярів. Чуб у нього вже порідшав, але зуби були здорові, білі, і, оскільки він весь час усміхався, ми їх весь час бачили. Одягнений він був елегантно, по-літньому — у фланелевий костюм у синювату смужку, а взутий у черевики з полотна й жовтої шкіри. Характеристику, яку йому дала матуся Нічичирк, весело підтверджувала безтурботна невимушеність його манер, приємна легкість, властива і його швидкій, не дуже чіткій мові, і високому голосові, що часом переходив у дискант, і всій поведінці; з одного боку та легкість трохи контрастувала з його огрядною постаттю, а з другого якось на диво гармонійно поєднувалася з нею. Я називаю її приємною, ту легкість, що ввійшла йому в плоть і кров, бо вона справді викликала в того, хто з ним розмовляв, смішне, але втішне почуття, що життям зовсім не варто перейматися. Наче він за кожним реченням хотів сказати: «А що, хіба не правда? Бо що буде далі? Ніхто не може сказати! Тому будьмо веселі!» І співрозмовник мимоволі намагався наслідувати його в цьому ставленні до життя.
Що він був зовсім не дурень, у читача не лишиться жодного сумніву, коли я наведу його мову, яка й досі ще нітрохи не стерлася в моїй пам'яті. Найкраще буде, як я надам слово тільки йому, бо те, що часом відповідали чи докидали Адріан і я, не грало майже ніякої ролі. Ми сіли в кінці великого столу, головної оздоби тієї селянської зали: ми з Адріаном поряд, а гість навпроти нас. Він не збирався довго гратися в котика й мишку, а без зайвих церемоній виклав нам свої бажання й наміри.
— Maitre, — сказав він, — я цілком розумію, що ви понад усе ставите вишукану відлюдність місця, яке собі обрали для життя, — о, я все бачив, пагорб, ставок, церкву, et puis, cette maison pleine de dignite avec son hotesse maternelle et vigoureuse[472]. Пані Ні-чичирк! Mais ga veut dire: «Je sais me taire. Silence, silence!» Come c'est charmant![473] Давно ви тут живете? Десять років? Без перерви? Майже без перерви? C'est etonnant![474] І цілком зрозуміло! А все ж таки, figurez-vous[475], я приїхав, щоб забрати вас звідси, спокусити на короткочасну зраду, пронести на своєму плащі попід хмарами й показати вам царства цього світу у всій їхній пишноті, навіть більше: кинути їх вам до ніг… Вибачте мені за такі гучні вислови! Вони справді ridiculement exageree[476], особливо ця «пишнота». Не така вже там і пишнота, і не так дуже вона вражає, це я вам кажу, а я син маленьких людей і походжу з дуже скромного, щоб не сказати злиденного середовища…
Я народився в Любліні, місті посеред Польщі, у справді злиденній єврейській сім'ї… Бо я, щоб ви знали, єврей: Фітельберг — це польсько-німецько-єврейське прізвище, поширене серед найгіршої злидоти, тільки що я зробив його прізвищем шанованого борця за передову культуру, можу навіть сказати — друга великих митців. C'est la verite pure, simple et irrefutable[477]. A все тому, що я з молодих років поривався до високого, духовного й цікавого, а насамперед до нового, поки що скандального, але почесно, обнадійливо скандального, яке завтра стане найдорожче оплачуваним, дуже модним, стане мистецтвом. A qui le dis-je? Au commencement etait le scandale[478].
465
Який я щасливий, який зворушений зустріччю з вами! Навіть для такої зіпсованої людини, як я, зустріч з генієм — велика подія. Я в захваті, пане професоре
472
А ще цей шановний дім і його господиню з її материнською ніжністю і статечністю