Невже я й цього разу читаю якийсь опір у ваших очах? Але ж тут, cher maitre, будь-яка несміливість, будь-яке embarras[527] справді недоречні, хоч би яка була причина такого прагнення до самоізоляції. Я не дошукуюся, що то за причина, боронь Боже, я шаную її, я б сказав: освічене врахування того, що вона є — це все, що я можу собі дозволити. Цей Пфайферінг, ce refuge etrange et eremitique[528] — з ним напевне у вас пов'язані якісь цікаві душевні переживання, з цим Пфайферінгом. Я не питаю, які саме, поминаю будь-яку можливість довідатися про них, щиросердо зважаю на всі мотиви, навіть найхимерніші. Eh bien[529], і що далі? Хіба це причина для embarras перед сферою цілковитої волі від забобонів — волі, що також має свої вагомі причини? О, звичайно ж, такий гурток геніальних законодавців смаку й модних корифеїв мистецтва складається з самих лише demi-fous excentriques[530], стомлених душ і потовчених життям гріховод. Імпресаріо — c'est une espece d'infirmier, voila![531]
A тепер ви бачите, як погано я веду свої справи. Dans quelle maniere tout a fait maladroite![532] Одне мене виправдує: що я сам це бачу. Гадаючи підбадьорити вас, я вразив вашу гордість, вочевидь собі на шкоду. Бо я, звичайно, сам собі кажу, що такі, як ви, — але чого це я кажу про таких, як ви, треба говорити тільки про вас, — отже, ви вважаєте своє життя, свою destin[533] чимось неповторним, надто священним, щоб порівнювати її з іншими долями. Ви не хочете нічого знати про інші destinees, вас цікавить тільки своя власна як щось єдине в світі — я знаю це і розумію. Вам здається бридким і принизливим будь-яке узагальнення, порівняння, співставлення. Ви наполягаєте на непорівняльності індивідуального випадку. Ви прихильник індивідуалістичної, гордовитої самоти, мабуть, по-своєму виправданої. «Хіба можна жити, коли живуть інші?» Десь я вичитав таке запитання, не пам'ятаю, де саме, але напевне в якомусь дуже авторитетному виданні. Вголос чи про себе ви всі ставите це запитання, з самої лише ввічливості і більше про людське око помічаєте один одного, якщо взагалі помічаєте. Вольф, Брамс і Брукнер роками жили в тому самому місті, у Відні, але весь час уникали один одного, і жоден із них, наскільки мені відомо, так ніколи й не зустрівся з другим. Та їм було б і penible[534] зустрітися, якщо брати до уваги те, що вони казали один про одного. Критичної колегіальності в їхніх відгуках не було, саме лише заперечення, aneantissement, щоб стояти самотою. Брамс мав за ніщо Брукнерові симфонії, називав їх велетенськими безформними гадюками. І, навпаки, Брукнер був дуже низької думки про Брамса. Першу тему концерту ре-мінор він вважав досить доброю, але казав, що Брамсові більше ніколи в житті не вдалося створити нічого хоч приблизно рівноцінного їй. Вони не хотіли нічого знати один про одного. Для Вольфа Брамс був le dernier ennui[535]. А ви читали коли-небудь його критичний відгук у віденському «Салонному журналі» на Сьому симфонію Брукнера? В ньому він дає загальну оцінку творчості Брукнера. Закидає йому «брак інтелігентності» — avec quelque raison[536], бо Брукнер був, як то кажуть, наївною дитиною, заглибленою у свою величну музику, де панує генерал-бас, і цілковитим ідіотом у питаннях європейської культури. Та коли натрапляєш на деякі листовні зауваження Вольфа про Достоєвського, qui sont simplement stupefiants[537], то мимоволі питаєш себе, що в нього за каша була в голові. Лібретто до його так і не закінченої опери «Мануель Венегас», що його написав якийсь доктор Гернес, він називав шедевром, рівним Шекспірові, вершиною поезії, і негарно, злісно лаявся, коли друзі висловлювали сумнів щодо цього. До речі, мало того, що він написав гімн для чоловічого хору «Батьківщині», йому ще й заманулося присвятити його імператорові. Як вам це подобається? Його прохання, послане безпосередньо імператорові, було відхилене! Tout cela est un peu embarrassant, n'est-ce pas? Une confusion tragique[538].