Я знаю, що, перше ніж написати цю річ, Леверкюн пильно вивчав скрипкові твори Беріо[564], В'єтана[565] й Венявського[566] і використав їх, з одного боку, шанобливо, а з другого — роблячи з них карикатури; між іншим, вимоги, які він ставив до техніки виконавця, особливо в надзвичайно вільній і віртуозно скомпонованій середній частині, в скерцо, де вставлено цитату з сонати «Сатанинські трелі» Тартіні, були такі, що бідолашному Руді доводилося напружувати всі сили, щоб їх виконати: в нього на лобі під білявими кучерями виступали краплі поту, а білки гарних, синіх, як волошки, очей мережили червоні жилки. Зате яку винагороду, скільки можливостей для «флірту» у вищому значенні цього слова давав йому твір, який я у вічі його авторові назвав «апофеозом салонної музики», наперед певний, що він не образиться за цю характеристику, а сприйме її з усмішкою.
Думаючи про цей гібридний твір, я завжди згадую розмову, яка відбулася в Мюнхені на Віденмаєрштрасе в помешканні фабриканта Булінгера, що займало весь бельетаж розкішного дому, який він побудував на винайм; під вікнами в нього добре доглянутим річищем ніс свої незабруднені гірські води Ізар. О сьомій вечора в того багатія накривали стіл десь на п'ятнадцять осіб. Він був гостинним господарем і з допомогою добре навченої челяді під керівництвом економки, манірної особи, що хотіла вийти за нього заміж, влаштовував у себе вечори, де переважно бували ділки і фінансисти. Але читач уже знає, що він любив побалакати й на теми з інтелектуального життя, тому в його розкішних покоях збиралися інколи й митці та вчені,— ніхто, і, признаюся, я так само, не бачив підстав нехтувати кулінарну втіху й елегантне обрамлення для цікавих розмов, яким були його вітальні.
Того разу там були присутні Жанетта Шойрль, пан і пані Кнетеріхи, Збройносен, Руді Швердтфегер, Цінк і Шпенглер, нумізмат Краніх, видавець Радбрух з дружиною, акторка Цвічер, авторка комедій Біндер-Майореску з Буковини і, нарешті, я та моя люба дружина. Прийшов також Адріан, якого палко намовляли, крім мене, ще Збройносен та Швердтфегер. Я не дошукуюся, чиє прохання вплинуло на нього, і не тішу себе думкою, що саме моє. Оскільки він біля столу сидів поряд із Жанеттою, біля якої завжди добре почував себе, і решта гостей також були йому добре знайомі, то, видно, не каявся, що послухав нас і прийшов, а навпаки, всі три години, які провів там, був у гарному настрої, і я знов, тихо радіючи, спостерігав, з якою уважністю, в більшості присутніх там раціонально навіть не обгрунтованою, з якою боязкою пошаною ставились у товаристві до того чоловіка, якому було всього лише тридцять дев'ять років. І я радів, кажу, спостерігаючи ту уважливість і пошану, — і водночас моє серце тривожно стискалося, бо причиною такого ставлення до нього була атмосфера невимовної відчуженості й самоти, що оточувала його і з кожним роком ставала все відчутнішою, все дужче відділяла його від людей, створюючи враження, наче він з'явився з країни, де ніхто, крім нього, не жив.
566