Він звернувся до Булінгера, чим зробив йому величезну приємність, бо той отримав нагоду сказати:
— У мене? В мене немає арії Даліли? Любий мій, якої ви думки про мене? Ось вона, і, можу вас запевнити, зовсім не «випадково»!
На що Адріан мовив:
— От і добре. Я згадав про неї, бо Кречмар — той мій учитель, органіст і, щоб ви знали, запеклий аматор фуги, особливо любив цю річ, мав справжню faible[570] до неї. Принагідно він міг і взяти її на глум, але це зовсім не зменшувало його захвату, мабуть, окремими її, справді досконалими місцями. Silentium[571].
Голка побігла по платівці. Булінгер опустив над нею важку накривку. Через мембрану полилося горде меццо-сопрано, що не дуже дбало про дикцію: можна було розрізнити «Mon coeur s'ouvre a ta voix»[572], a далі вже майже нічого, але спів — на жаль, у супроводі трохи верескливого оркестру, — чарував своєю теплотою й ніжністю, невиразними благаннями щастя, так само, як і мелодія, що в обох однаково побудованих строфах арії лише в середині починає сходження до своєї вершинної краси і приголомшливо закінчує його, особливо вдруге, коли скрипка вже на повний звук, даруючи слухачам безмежну насолоду, підхоплює розкішну лінію пісні і в тужливо-ніжному рефрені повторює її кінцівку.
Всі були схвильовані. Одна дама витерла вишитою хусточкою сльози.
— До нестями гарно! — сказав Булінгер, користуючись улюбленим висловом естетів, віддавна вже узвичаєним серед них, — висловом, де грубувате «до нестями» знижувало сентиментальне «гарно».
А втім, можна сказати, що тут обидва складники цього вислову були на місці: це, певне, й розвеселило Адріана.
— Ну от! — сказав він, сміючись. — Тепер ви бачите, що поважна людина може обожнювати цей номер. Правда, духовної краси тут немає, але є чуттєва, а чуттєвого не треба ні боятися, ні соромитись.
— Мабуть, усе-таки треба, — заперечив доктор Краніх, директор нумізматичного кабінету. Він говорив, як завжди, надзвичайно чітко, твердо, виразно і зрозуміло, хоч у грудях у нього свистіло від астми. — В мистецтві, мабуть, усе-таки треба. В цій царині справді варто чи навіть треба боятися тільки чуттєвого і соромитися його, бо воно нице. Як сказав поет: «Нице все, що не промовляє до духу й не викликає ніякої цікавості, крім чуттєвої».
— Шляхетна думка, — мовив Адріан. — Найкраще витримати паузу, перше ніж хоч чим-небудь заперечити її.
— А які у вас є заперечення? — поцікавився вчений.
Перше ніж відповісти, Адріан здвигнув плечима й ворухнув устами, наче хотів сказати: «Проти фактів я нічого не можу заперечити». А тоді мовив:
— Ідеалізм не бере до уваги того, що дух явно озивається не тільки на духовне, а й його може глибоко захопити тваринна туга чуттєвої краси. Він вихваляв уже навіть фривольність. Філіна[573], зрештою, — просто хвойда, але Вільгельм Майстер, не зовсім далекий його авторові, складає їй шану, якою відверто заперечує вульгарність невинної чуттєвості.
— Терпимість і поблажливість до двозначного, потурання йому ніколи не були найкращими рисами вдачі нашого олімпійця[574],— відповів нумізмат. — І взагалі культура може опинитися в небезпеці, коли дух заплющує одне око на чуттєво-вульгарне, а другим ще й підморгує йому.
— Ми, видно, по-різному уявляємо собі небезпеку.
— Тоді вже зразу назвіть мене боягузом!
— Боронь Боже! Лицар страху і докору не боягуз, а справжній лицар. Усе, за що я готовий ламати списа, — це певна широчінь у питаннях моралі мистецтва. Мені здається, що в інших мистецтвах її дозволяють собі чи принаймні підтримують охочіше, ніж у музиці. Це, може, й велика честь для музики, але ця честь дуже обмежує її життєвий терен. Що лишиться від усіх цих дзеньків-бреньків, коли до них прикласти таку сувору духовно-моральну мірку? Кілька чистих спектрів у Баха. А може, для слуху взагалі нічого не лишиться.
Увійшов служник з віскі, пивом і содовою водою на величезній таці.
— Кому хочеться псувати гру, — сказав Краніх, за що Булінгер з гучним «браво» поплескав його по плечі.
Для мене і, мабуть, іще для кількох гостей цей обмін репліками був несподіваним двобоєм між суворою посередністю і страдницькою досвідченістю в царині духу. Але я вставив у свою розповідь цю салонну сцену не тільки тому, що так гостро відчуваю її зв'язок з концертом, над яким Адріан тоді працював, а й тому, що вже тоді для мене очевидним був її зв'язок з особою молодого музиканта, на вперте наполягання якого той концерт був написаний і якому він приніс успіх не тільки як виконавцеві.