— Ну, якщо ти дивишся на це в такому світлі…
— Не думай, що тільки в такому! Я бачу, що це й жертва, і ти маєш право вимагати, щоб я дивився на це саме так. Авжеж, маєш! Безперечно, маєш! А це означає, що ти, визнавши жертву жертвою, погоджуєшся принести її. Погоджуєшся в ім'я тієї ролі, яку ти відіграєш у моєму житті, в ім'я своєї заслуги в пробудженні людяності в мені, заслуги, що, може, лишиться таємницею для світу, а може, й ні. Отже, ти згоден?
І Рудольф відповів:
— Так, я піду і докладу всіх зусиль, щоб залагодити твою справу.
— За це я на прощання міцно потисну твою руку, — сказав Адріан.
Вони повернулися додому, і в Швердтфегера вистачило часу трохи перекусити з приятелем у залі з Нікою. Гереон Нічичирк запряг для нього коней, і Адріан, хоч Рудольф просив його не завдавати собі клопоту, сів поряд із ним на тверду бричку, щоб провести гостя до станції.
— Ні, я повинен провести тебе. Особливо цього разу, — пояснив він.
Повільно стишуючи хід, підійшов поїзд, що зупинявся у Пфайферінзі, і вони потиснули один одному руку крізь спущене вікно.
— Більше я нічого не кажу, — мовив Адріан. — Зроби все, що треба. І зроби добре!
Він ще підняв на прощання руку, тоді обернувся й пішов. Того, хто поїхав поїздом, він більше ніколи не побачив. Тільки отримав від нього листа, на якого не захотів відповісти.
XLIІ
Коли я навідався до нього наступного разу, через десять чи одинадцять днів, він уже мав того листа і сказав мені, що твердо вирішив не відповідати на нього. Він був блідий і справляв враження людини, яку спіткав тяжкий удар, — особливо це виявлялося в тому, що його манера схиляти під час ходи голову і верхню частину тіла вбік, яку я давненько вже помітив у нього, тепер іще дужче впадала в око. Проте він здавався чи намагався здаватись цілком спокійним, навіть холодним і, немовби відчуваючи потребу попросити в мене пробачення за своє зневажливе зверхнє ставлення до зради, жертвою якої він став сказав:
— Мабуть, ти чекаєш від мене обуреного моралізування й нападів гніву. Зрадливий приятель. Ну, то й що? Так воно у світі ведеться, і мене це не дуже обурює. Хоч звичайно, прикро, і мимоволі питаєш себе, кому ж іще можна довіритись, коли твоя права рука підіймається на тебе. Але що вдієш. Такі тепер приятелі[589]. Лишається тільки почуття сорому й усвідомлення, що я заробив доброї прочуханки.
Я спитав, чого ж він соромиться.
— Своєї поведінки, — відповів він, — просто-таки дурної Я повівся, мов школяр, що показав приятелеві знайдене гніздо, а той узяв та й видер його.
На це я міг сказати лише одне:
— Не роби з довірливості гріха і ганьби… То злодіїв гріх і злодієва ганьба, а не твоя.
Якби я мав більше впевненості, заперечуючи проти його самозвинувачення! Коли ж я в глибині душі був згоден із ним, бо його поведінка, вся та витівка з освідченням, сватанням саме через Рудольфа здавалася мені неприродною, штучною, негідною, і досить мені було уявити собі, що я свого часу замість самому поговорити з Геленою, послав би до неї вродливого приятеля, щоб він відкрив їй моє серце, як перед моїми очима поставала вся незбагненна абсурдність його вчинку. Але навіщо роздмухувати в собі каяття, — якщо те почуття, що бриніло в його словах, проступало в нього на обличчі, було каяттям? Треба було б сказати, що він з власної вини зразу втратив і приятеля, і кохану, якби я мав цілковиту певність, що тут ішлося про вину як ненавмисний хибний крок, фатальну нерозважність! Якби мені в голову вперто не закрадалася підозра, що він до певної міри сподівався такого наслідку й що це сталося з його власної волі! Невже він справді міг подумати, що зможе обернути на свою користь, змусити працювати на себе Рудольфів чар, його безперечну еротичну привабливість? Невже він міг на це розраховувати? Часом мені здавалося, що Адріан, який виставляв усе так, наче він вимагав від іншого жертви, сам вирішив принести найбільшу жертву, що він навмисне звів докупи тих двох гідних взаємної любові людей, щоб самому жертовно відійти назад у свою самоту. Але ця думка була ближча мені, аніж йому. Припущення, що його уявна помилка, нібито нерозважний вчинок має таке людяне, болісно-доброзичливе підґрунтя, якнайкраще відповідало б моїй пошані до нього. Подальші події поставлять мене віч-на-віч з такою суворою, холодною, грізною правдою, що вона виявиться не до снаги моїй добродушності, яка замре перед нею, охоплена крижаним жахом, з недоведеною, німою правдою, яку засвідчуватиме тільки її застиглий погляд і яка так і залишиться німою, бо я не та людина, що зможе надати їй слово.
589