— На лекціях із філософії,— казав він, — я засвоїв, що прокласти межу — вже означає переступити її. Я завжди дотримувався цього.
Він мав на увазі Гегелеву критику Канта[591], і ці слова показують, яка міцна в його творчості духовна основа і який глибокий слід у ній залишили ранні враження.
І, нарешті, тріо для скрипки, віоли й віолончелі, композиція, яку майже не можна було виконати, технічно впоратися з якою справді могли хіба що три віртуози. Воно вражало і шаленством своєї побудови, логічністю, взірцем якої воно й було, і небувалими звукосполученнями, що їх те вухо, спрагле нечуваного, та мудрована уява змогли, як ніхто, видобути з трьох інструментів.
— Неможливе, але вдячне[592],— так одного разу, бувши в доброму гуморі, визначив Адріан це тріо, яке він почав компонувати ще тоді, коли писав концерт легкої музики, й виношував, ліпив під час праці над квартетом, — а сам той квартет, здавалося б, мав би надовго вичерпати творчу потугу людини. То був тугий клубок раптових осяянь, вимог, досягнень і відмов від них в ім'я здійснення нових задумів, рій проблем, що виникали разом із їхнім розв'язанням.
— Ніч, ясна від блискавок, — сказав Адріан. — Не дуже лагідне, трохи тремтливе світло, — додав він. — Що ж, я й сам тремчу, воно схопило мене за барки й пориває за собою, я весь напнутий, як струна, кожен м'яз у мені дрижить. Осяяння, любий мій, — недобре світло, воно пашить червоним полум'ям, і обличчя твоє від нього теж горить недобрим вогнем. Звичайно, коли маєш близького приятеля з класичною освітою, то повинен відрізняти щастя від муки…
І він признався, що часом не знає, чи не краща спокійна нездатність ні до чого, яка його недавно була опанувала, за теперішні тортури.
Я сказав, що це невдячність — так нарікати на свій теперішній стан. З подивом і сльозами радості на очах, але й з таємним страхом людини, не байдужої до нього, я щосуботи прочитував і прослуховував те, що він чистими, чепурними, навіть вишуканими нотними знаками, в яких не було й сліду поспіху чи нервозності, протягом тижня записував на папері — те, що йому, як він казав, «наспівав і навіяв його дух і натхнення». Без перепочинку, можна навіть сказати, не встаючи від столу, він написав три речі, з яких і однієї було б досить, щоб назвати пам'ятним рік, коли вона виникла. Справді, він почав працювати над тріо того самого дня, коли скінчив ленто квартету, яке написав останнім. «У мене таке почуття, — написав він мені, коли я однієї суботи не зміг приїхати, — наче я навчався в Кракові». Зразу я не зрозумів його вислову, поки не згадав, що саме в Краківському університеті в шістнадцятому сторіччі офіційно вивчали магію.
Можу запевнити, що я дуже уважно дослухався до таких його стилістичних зворотів, які він завжди любив і які тепер частіше, ніж будь-коли, — частіше чи таки дуже часто? — почали траплятися в його листах і навіть в усній мові. Скоро з'ясувалося чому. Першим натяком для мене був аркуш з нотами, який я помітив одного дня в нього на письмовому столі й на якому було товсто написано:
«Ця туга спонукала доктора Фаустуса вилити на папір плач свій.»
Він побачив, на що я дивлюся, й забрав у мене з-перед очей аркуш, мовивши:
— Що за нескромні оглядини, пане-брате!
Він ще довго тримав від мене в таємниці свої задуми, які плекав у душі й хотів здійснити без будь-чиєї допомоги. Але від тієї миті я знав те, що знав. Безперечно. 1927 рік, рік камерної музики, був також роком виникнення концепції «Плачу доктора Фаустуса». Хоч як важко в це повірити, а, долаючи такі надзвичайно складні завдання, що впоратися з ними, здавалось, можна було тільки зосередивши на них геть усю свою силу й увагу, дух його вже стояв під знаком другої ораторії, пробуючи охопити її поглядом і серцем, підступитись до неї — страхітливого зойку змученої душі, від початку справжньої праці над яким Адріана відвернула одна подія в його житті, зворушливо-приємна й водночас жахлива.
XLIV
Урсула Шнайдевайн, Адріанова сестра з Лангензальци, народивши за три роки, тисяча дев'ятсот одинадцятого, дванадцятого і тринадцятого, трьох своїх перших дітей, дістала невелике запалення верхівок легень і змушена була провести кілька місяців у санаторії на Гарці. Там вона, видно, залікувала свою хворобу і протягом десяти років, що минули до появи на світ її найменшої дитини, сина Непомука, була невтомною, діяльною дружиною і матір'ю, хоч голод, який панував під час війни і після неї, не дав їй як слід одужати. Урсула часто застуджувалася, і тоді звичайна нежить переходила в бронхіт, та й на вигляд вона була (хоч і могла вдавати з себе радісну й задоволену) якщо не змучена, то принаймні хирлява і бліда.
591
592