— Ви загнівалися, що я прийшов?
— Ні, Ехо, не дуже. Але гирі ще тільки на півдорозі.
У такому випадку він просив показати музичну скриньку. То був мій подарунок, я привіз його Адріанові з Мюнхена: темно-руда скринька, що заводилася зісподу. Її горбкуватий валок починав крутитися, торкаючись металевих зубців гребеня, і вона виконувала, спершу з квапливою грацією, а потім повільніше, стомлено, три простенькі, короткі, добре гармонізовані мелодії, які Ехо кожного разу вислуховував так само захоплено; ніколи не забуду, який веселий, вражений і водночас глибоко замріяний був тоді в нього погляд.
Любив він також розглядати дядькові рукописи, ті порожні, чорні значки, розписані по жмутиках лінійок, оздоблені прапорцями і хвостиками, з'єднані дужками й рисками, і завжди розпитував, про що ті значки говорять: про Ехо вони говорили, між нами кажучи, і хотів би я знати, чи в нього виникав такий здогад, чи в його очах можна було прочитати, що він виснував це з пояснень композитора. Тій дитині випало найпершій серед нас «заглянути» в начерки партитури пісень із «Бурі», над якими Леверкюн тоді потай працював: він написав їх для сопрано, челести, приглушеної скрипки, гобоя, приглушеної сурми та флажолетннх звуків арфи і, наповнивши першу, «Come unto these yellow sands»[596], голосами природи, що зринають то тут, то там, об'єднав її з другою, «Where the bee sucks, there suck І»[597], цнотливо милою, і справді, той, хто чув ці «вишукано-примарні» звуки бодай внутрішнім слухом, читаючи партитуру, може разом із Фердінандом з «Бурі» спитати: «Звідкіль я чую музику? З повітря чи з надр земних?» Бо той, хто склав ці пісні, всотав у своє тонке, як павутина, пронизане шепотом плетиво не лише легке, по-дитячому гарне, бентежне ширяння Арієля[598] — of my dainty Ariel[599],— а й цілий світ ельфів, що живуть на пагорбах, у струмках і в долинах, маленьких кволих майстренят, напівляльок, що розважаються при місяці, викладають кільцями траву вівці, якої та не бере, і збирають опівнічні гриби.
Ехо щоразу просив показати йому в нотах ті місця, де собака гавкає, а півень кукурікає. А ще Адріан розповідав йому про лиху відьму Сикораксу та її малого служника, який був надто делікатним духом, щоб виконувати її мерзенні вказівки, і якого вона за те затисла в розсоху ялини, де він промучився дванадцять років, поки нагодився добрий чарівник і визволив його. Непомук спитав, скільки років було маленькому духові, коли його затисли в розсоху, і скільки, виходить, йому було через дванадцять років, коли він звільнився, але дядько сказав йому, що малий не мав віку, а був і до ув'язнення, і після нього таким самим тендітним сином повітря, й ця відповідь, видно, вдовольнила Ехо.
Розповідав йому господар абатського покою й інші казки, всі, які пам'ятав: про Поплигайка, про Фаладу і про Рапунцель, про співака-стрибунця смугастого Жолудька. Малий любив слухати ці казки, вмостившись боком у дядька на колінах і часом ще й обнявши його ручкою за шию.
— Диво, та й годі,— казав він задоволено, коли розповідь доходила кінця, але не раз не дослухував її, а засинав, схиливши голову на грудях в оповідача.
Адріан тоді довго сидів завмерши, ледь підтримуючи підборіддям голову хлопчика, аж поки приходила котрась із жінок і забирала його.
Як я вже казав, Адріан іноді цілими днями уникав Ехо, або тому, що напружено працював, або ховався від мігрені серед тиші затемненої кімнати, або ще з якоїсь причини. Та після такого дня він любив увечері майже непомітно зайти до малого в кімнатку, коли той уже лежав горілиць у ліжку й разом із пані Нічичирк або з Клементиною чи з ними обома молився, склавши на грудях долоньки. То були дивні молитви[600], він знав їх багато, але майже ніколи не повторював ту саму два вечори підряд. Він виразно проказував, дивлячись на стелю синіми як небо, очима:
598
600