— Then to the elements. Be free, and fare thou well![601] [602]
І швидко відвернувся.
Непомук Шнайдевайн, Ехо, мила дитина, остання Адріанова любов помер через дванадцять годин. Батьки забрали маленьку труну з собою на батьківщину.
XLVІ
Майже цілий місяць я не брався до цих нотаток — по-перше, почував себе духовно виснаженим після спогадів, які виклав на попередніх сторінках, а по-друге, мені не давали взятися до них події, що швидко відбулися одна за одною, у своїй логічній послідовності давно передбачувані, по-своєму бажані і все-таки неймовірно страшні події, які з тупим фаталізмом витримує наш нещасний народ, спустошений горем і страхом, нічого не здатний зрозуміти, і яким віддана на поталу і моя безпорадна душа, стомлена від давнього смутку, давнього жаху.
Уже з кінця березня — а сьогодні двадцять п'яте квітня 1945 року — на заході країни наш опір, видно, остаточно зламаний. Офіційні газети, тепер майже не зв'язані заборонами, подають і правдиві звістки, і чутки, посіяні ворожими радіоповідомленнями та розповідями втікачів, і, не маючи цензури, розносять окремі факти навальної катастрофи в ще не охоплені нею, ще не звільнені закутки імперії, аж до моєї келії. Нічого вже не втримаєш: усе здається, все розбігається. Наші зруйновані, знесилені міста падають, як спілі сливи. Дармштадт, Вюрцбург, Франкфурт уже впали, за ними Мангайм, Кассель, Мюнстер, навіть Лейпціг — усе в руках ворога. Одного дня англійці опинилися в Бремені, американці — у верхньофранконському Гофі. Здався Нюрнберг, місто державних свят, які сповнювали гордістю серця дурнів. Серед верховод режиму, що купаються у владі, багатстві й несправедливості, лютує епідемія самогубства.
Російскі війська, мільйонна армія, захопивши Кенігсберг і Відень, вивільнила сили для форсування Одера і рвонулася до зруйнованої вщент столиці імперії, з якої вже вивезено всі державні установи; тепер вона, дотрощуючи важкою артилерією те, що вціліло від бомбардувань з повітря, наближається до центру міста. Страхітливий чоловік, який торік урятував своє життя, що однаково вже ледве тримається в тілі, від замаху охоплених розпачем патріотів, які хотіли врятувати останній духовний капітал, підвалину майбутнього, наказав солдатам утопити в крові наступ на Берлін і розстрілювати кожного офіцера, що заведе мову про капітуляцію. І вони вже не раз так і робили. Одночасно в ефірі блукають якісь дивні, теж немовби вже трохи божевільні передачі німецькою мовою: одні пропонують населенню, навіть гестапівцям, як дуже оббріханим, здатися на ласку переможців, інші повідомляють про визвольний рух, що дістав назву «Вервольф» — загони щалених хлопчиськ, що вдень ховаються по лісах, а вночі влаштовують наскоки і вже не раз прислужилися вітчизні, сміливо знищуючи загарбників. О жалюгідний фарс! Так до самого кінця відроджують у душі народу, і не без успіху, цю брутальну казку, жорстоку легенду, супутницю поразки.
Тим часом заокеанський генерал наказує населенню Веймара продефілювати перед крематорієм тамтешнього концентраційного табору, оголошує— чи так уже й несправедливо? — всіх тих міщан, які нібито чесно робили своє діло, не виявляючи ніякого бажання дізнатися, що й до чого, хоч вітер і доносив до них сморід паленого людського м'яса, співвинуватцями у виявлених тепер злочинах, і вимагає, щоб вони побачили їх на власні очі. Хай дивляться, я дивлюся разом із ними, подумки приєднуюсь до їхніх рядів, які або тупо мовчать, або, може, й здригаються з жаху. Зламано грубі мури камери тортур, у яку перетворила Німеччину влада, від самого початку віддана нікчемі, наша ганьба тепер відкрилася цілому світові, чужоземним комісіям усюди показують ці неймовірні видовища, і вони повідомляють у свої країни: побачене тут своєю страхітливістю перевершує все, що може уявити собі людина. Я кажу: наша ганьба. Бо хіба це просто іпохондрія — казати, що все німецьке, і німецький дух, німецька думка, німецьке слово також, ганебно скомпрометоване, поставлене під великий сумнів тим, що тепер з'явилося на очі? Хіба це хвороблива самозневага — питати себе, чи Німеччина взагалі ще матиме право в майбутньому постати в будь-якій формі, подавати свій голос у розмові про долю цілого людства?
602