Ця «символічна паралель», цей «об'єктивний зв'язок» остаточно закріплює епілог роману, де йдеться про фізичну смерть головного героя (духовна наступила ще 1930 року) і про Німеччину, яка «опускається все нижче й нижче… в прірву жаху і розпачу» внаслідок «тієї єдиної угоди, якій вона хотіла лишитися вірною і яку підписала власною кров'ю», — угоди з фашизмом. «Коли з пітьми останньої безнадії заблисне промінчик сподівання, диво, яке перевершує віру?» — запитує оповідач, і за цим — заключна фраза роману: «Самітній чоловік молитовно складає руки і каже: хай Бог зглянеться над вашою бідною душею, мій друже, моя вітчизно». В ній Цайтблом настільки зближує «душу» Леверкюна й «душу» вітчизни, що це вже ніби одна «гріховна душа», і для них можливе лише спільне помилування.
Тут важливо звернути увагу й на таку обставину. Як не раз зазначалося у науково-критичній літературі, у маннівського «доктора Фаустуса» відсутній Мефістофель, дух зла, який є його антиподом і водночас діалектичною протилежністю (у Гете). Герой роману Манна, так би мовити, поєднує в собі Фауста і Мефістофеля, начала добра й начала зла, а точніше, в надто несприятливих умовах тогочасної Німеччини і всієї «пізньокапіталістичної цивілізації», у нього добро трагічно переростає в зло, обертається злом. Все це перебуває у внутрішній відповідності з тією концепцією Німеччини, яка склалася у письменника в останні роки другої світової війни, коли він створював «Доктора Фаустуса». Заперечуючи тим, хто поділяв Німеччину на «добру» й «злу» і всю відповідальність за скоєне покладав на «злу», Томас Манн писав на початку 1945 року: «Немає двох Нічмеччин, доброї і злої, є одна-однісінька Німеччина, кращі якості якої під впливом диявольської хитрості обернулися в зло. Зла Німеччина — це і є добра, що пішла хибним шляхом, потрапила в біду, потонула в злочинах і тепер стала перед катастрофою)» («Німеччина й німці»).
Словом, взаємопов'язаність історії «німецького композитора Адріана Леверкюна» й історії «німецької вітчизни» цілком очевидна, але її не слід спрощувати й огрублювати. Це саме «символічна паралель», яка виключає прямолінійні ототожнення і відкриває широкий простір для здогадок, асоціацій, порівнянь, відносних висновків, далеких від абсолютності. Про це тим необхідніше нагадати, що в критиці були спроби проводити паралелі між Адріалом Леверкюном і фашизмом. Оскільки ж Леверкюн — митець музикального авангарду, то виникали, зокрема в перших відгуках радянської критики на роман, паралелі між модернізмом і фашизмом. Все це дуже далеке від задуму письменника і приводить до грубих спрощень або й спотворень складного й неоднозначного змісту твору. Однак про це ще буде мова далі.
А тут ще необхідно вказати, що «символічна паралель» зберігається і в історичних екскурсах роману, які витворюють його третій часовий шар. Передусім це екскурси в історію «німецького духу», які мають прояснити коріння й причини його «хвороби» і водночас — коріння й причини «хвороби духу» Леверкюна та його трагедії. Основний їхній виток Томас Манн слушно вбачав у «неподоланості середньовіччя» в німецькій історії і особливе — в німецькій духовній культурі. Середньовіччя остаточно не відмерло ні в життєвому устрої невеликих німецьких міст типу Кайзерсашерна, де народився й провів дитинство та юність Леверкюн, ні в традиціях духовної культури Німеччини. Описуючи Кайзерсашерн, автор насамперед звертає увагу на те, що в ньому «дуже добре збереглася середньовічна атмосфера, так само середньовічним лишився і його зовнішній вигляд». Місто ніби опинилося поза часом, «в його повітрі лишилося щось від настрою людського духу останніх десятиріч п'ятнадцятого століття, від історії кінця середньовіччя, від його прихованої духовної хвороби».
Середньовіччя не відмерло і в сфері німецької духовності, яку письменник піддає особливо глибокому й тонкому аналізові. Тут пов'язаність з середньовіччям він знаходить у загостреному інтересі до метафізики й недооцінці реальності, в «зарозумілості інтелекту» й настороженому ставленні до тілесно-чуттєвого, в «спрямованості у глибину», зосередженості на житті душі, в недовірі до раціонального й схильності до ірраціоналізму та містики, і все це — у поєднанні з політичною і духовною несвободою. Всім цим у сумі своїй і створюються, за містким метафоричним виразом Манна, передумови для «появи чорта» й угоди з ним. Письменник говорив у вже цитованій статті «Німеччина й німці»: «Де зарозумілість інтелекту поєднується з душевною зашкарублістю і несвободою, там з'являється чорт. Тому чорта — чорта Лютера, чорта «Фауста» — я уявляю вкрай німецьким персонажем, а угода з ним, заклад душі, відмова від спасіння душі задля того, щоб певний час володіти скарбами, всією владою світу, — така угода, як мені здається, вельми спокуслива для німця за самою його натурою. Самотній мислитель і природодослідник, келейний філософ і богослов, який, бажаючи навтішатися всім світом і оволодіти ним, закладає душу чортові, — хіба нині не слушний момент глянути на Німеччину саме в цьому розрізі, — нині, коли чорт буквально забирає її душу?»