Хіба я міг заперечити йому? Але й бажання матері вберегти сина я так добре розумів, що часом, із солідарності з нею, аж ненавидів спокусника. Ніколи не забуду однієї сцени в бухельській вітальні, де ми випадково опинилися вчотирьох — мати, син, Кречмар і я. Ельсбет розмовляла з музикантом, що на кожному слові перепинявся, булькаючи й пирхаючи. Розмова була звичайна, зовсім не про Адріана, та раптом Ельсбет якимось дивним порухом пригорнула до себе сина, що сидів поряд. Вона обняла його не за плечі, а за голову, поклавши долоню йому на чоло. Я й досі немов бачу її темні очі, спрямовані на Кречмара, чую її приємний голос. Не уриваючи розмови, вона притулила Адріанову голову до своїх грудей.
До речі, вчитель і учень підтримували стосунки не лише цими зустрічами, а й досить жвавим листуванням: по-моєму, вони писали один одному десь кожні два тижні; Адріан часом розповідав мені про те листування і, бувало, навіть показував, що йому пише з Кайзерсашерна Кречмар. Уже на Михайла 1904 року я довідався, що Кречмар провадить переговори про місце викладача по класу рояля й органа з приватною консерваторією Газе в Лейпцігу, яка тоді, поряд із славетною лейпцігською державною музичною школою, почала здобувати загальне визнання, що протягом наступних десяти років весь час зростало, аж до смерті його засновника, чудового педагога Клеменса Газе (тепер вона давно вже не відіграє ніякої ролі, якщо й існує ще). На початку 1905 року Кречмар залишив Кайзерсашерн і обійняв свою нову посаду, після чого листи почали йти з Галле до Лейпціга і навпаки. Кречмар, розбризкуючи чорнило, списував лише один бік аркуша великими, прямими, товсто виведеними літерами, натомість Адріан писав на грубому жовтавому папері рівним, трохи старомодним, кучерявим письмом, мабуть, користуючись пером рондо. Він якось показав мені чернетку одного зі своїх листів, густо заповнену схожими на шифр літерами, повну дрібненьких вставок і виправлень, — але я віддавна знав його руку й легко читав усе написане ним; отже, він дав мені заглянути у свою чернетку й показав також відповідь Кречмара, мабуть, щоб не надто здивувати мене тим, що він надумав, якщо справді зважиться на це. Бо він ще не зважився, ще дуже вагався, в сумнівах перевіряв себе, як видно було з його листа, і від мене також хотів поради — хтозна-якої, чи щоб я застеріг його, чи щоб підохотив.
Я, звичайно, не здивувався, та й не міг би здивуватися, навіть якби одного дня був поставлений перед доконаним фактом. Я знав, що готується, — а чи воно здійсниться, то вже було інше питання; але я також розумів, що переїзд Кречмара до Лейпціга дуже збільшив його шанси на перемогу.
Лист Адріана, який свідчив про його виняткову здатність дивитися на себе критично й ніби збоку, приголомшив мене своєю пригніченістю, схованою за глузливим тоном. Адріан пояснював у ньому своєму колишньому менторові, який так рішуче здійснював своє бажання знов стати ним, що йому не дає поміняти фах і цілком присвятити себе музиці. Хай і не відверто, але він признавався, що теологія як предмет вивчення розчарувала його, — причому розчарування, звичайно, треба шукати не в цій науці, гідній найбільшої пошани, і не у викладачах університету, а тільки в ньому самому. Це підтверджується вже тим, що він не може сказати, яка інша наука була б для нього кращою, більше відповідала б його натурі. Часом, після того як він уже внутрішньо погодився з тим, що, може, доведеться змінити факультет, найкращим вибором здавалася йому математика, якою він любив розважатися в школі (саме так було сказано в листі: «любив розважатися»). Але він, сам себе лякаючись, уже бачить, що й ця дисципліна, якщо він зупиниться на ній, присвятить їй себе, зростеться з нею, дуже швидко розчарує і стомить його, набридне й так переситить, наче він споживав її цілими ополониками (цей барокковий вислів теж узято з листа). «Не буду приховувати ні від Вас, ні від себе, — писав він, — що у Вашого apprendista[162] кепські справи, не в звичайному значенні цього слова, не буду гратися в надто скромного, але його швидше треба пожаліти, ніж радіти за нього». Бог дав йому меткий розум, і йому з дитячих років усе, чого його навчали, давалося дуже легко, — так легко, що, власне, жоден предмет не викликав у нього належної пошани. Надто легко — а здобуте без жодних зусиль не зігріє крові й почуттів. «Мабуть, любий друже і вчителю, погана я людина, бо немає в мене ні до чого запалу, — писав він. — Сказано ж бо: проклятий і відкинутий той, хто не холодний і не гарячий, а тільки теплий. Не можу назвати себе теплим, я рішуче холодний, але в оцінці самого себе я прошу незалежності від смаків того, хто дарує нам благословення і прокляття».