І далі:
«Смішно казати, але в гімназії мені було найкраще, там я був більш-менш на своєму місці, бо в ній навчають усього по черзі, кожні сорок п'ять хвилин міняється погляд на речі,— одне слово, там іще не йдеться про фах. Але вже ті сорок п'ять хвилин, присвячені одній дисципліні, були для мене задовгі, я нудився, а немає нічого холоднішого на світі за нудьгу. Щонайбільше за п'ятнадцять хвилин я засвоював те, що бідолашний учитель із хлопцями пережовував іще півгодини; класиків я читав наперед, іще вдома прочитував те, що ми мали читати в школі, і якщо не міг відповісти на питання вчителя, то тільки тому, що подумки вже був на наступному уроці. Слухати три чверті години про «Анабасис»[163], цілий урок про те саме, я не мав терпіння, і першою ознакою цього був головний біль (він мав на увазі свою мігрень). Ніколи не боліла в мене голова від утоми на уроках, а тільки від нудьги, безпросвітної нудьги. І скажу вам, любий вчителю й друже: відколи я перестав бути вільним кавалером, що скакав від тієї дисципліни до тієї, а одружився з однією наукою, біль мій просто доконує мене.
На Бога, не подумайте, що мені шкода себе, й тому я не хочу віддатись якомусь фахові. Навпаки, мені шкода того фаху, який я обираю, а музики було б особливо шкода, — вважайте це за вияв пошани, особливого ставлення до неї, за освідчення в коханні.
Ви спитаєте: «А теології тобі було не шкода?» Я підкорився теології не тільки тому, — хоч і тому також, — що вбачав у ній найвищу науку, а тому, що хотів упокорити себе, зігнути, дисциплінувати, покарати за пихату холодність, одне слово, з contritio[164]. Я прагнув волосяниці і вериг під нею. Я вчинив те, що чинили люди раніше: постукав у браму монастиря з суворішим статутом. У цьому академічно-монастирському житті є свої безглузді, смішні сторони, але зрозумійте, що таємний страх не дає мені зректися його, покласти Святе Письмо під лаву і втекти в мистецтво, в яке ви мене втаємничили і якого мені було б особливо шкода, коли б воно стало моїм фахом.
Ви вважаєте мене покликаним до цього мистецтва й натякаєте, що від теології до музики — один крок. Як лютеранин я погоджуюся з цим, бо лютеранство бачить у теології і в музиці споріднені сфери, а крім того, особисто мені музика завжди здавалася магічним поєднанням теології з математикою, надзвичайно цікавою наукою. Item[165], в ній є багато чого від дослідів і наполегливих пошуків давніх алхіміків і чорнокнижників, які також перебували під знаком теології, але й одночасно під знаком емансипації і відступництва, — та вона й була відступництвом, не від віри, такого не могло статися, а у вірі; відступництво — це акт віри, все існує і відбувається в Богові особливо відступництво від нього».
Я наводжу уривки з його листа якщо не зовсім, то майже дослівно. Я можу цілком покластися на свою пам'ять, а крім того, прочитавши ту чернетку, я багато чого записав, насамперед його слова про відступництво.
Далі він вибачався за відступ, який навряд чи був відступом, і переходив до практичних питань; який саме вид музичної діяльності він мав би обрати, якби здався на Кречмарові наполягання. Він попереджає вчителя, що соліста-віртуоза з нього нізащо не вийде, бо «дерево з пагінця — вже дерево», надто він пізно сів за інструмент, і взагалі надто пізно таке спало йому на думку, з чого видно, що в нього бракує інстинктивного потягу до цієї діяльності. До клавіатури він узявся не для того, щоб опанувати її, а з таємної цікавості до самої музики, і в ньому немає жодної краплі циганської крові піаніста-гастролера, для якого музика — тільки привід виставити себе напоказ перед публікою. Для цього потрібні певні душевні передумови, писав він, яких у нього немає від природи: потреба освідчуватись юрбі в любові і приймати такі самі освідчення від неї, схилятись у поклоні й цілувати руки у відповідь на бурхливі оплески, жадоба до лаврових вінків.
Він не назвав справжньої причини, що не давала йому стати віртуозом, навіть якби він не спізнився сісти за інструмент: він був для цього надто соромливий і гордий, надто неприступний і самітний.
Ті ж перепони, вів далі Адріан, стоять у нього й на шляху до кар'єри диригента. Так само як він не покликаний блазнювати за роялем, не відчуває він і бажання корчити з себе оркестрову примадонну у фраці з паличкою в руках, повноважного тлумача й народного речника музики на землі. І тут у нього вихопилось одне слово, з тих, про які я щойно казав: вони справді віддають найхарактерніше у його вдачі. Слово «несміливий». Він назвав себе несміливим, і зовсім не для того, щоб похвалитися. Бути несміливим, міркував він далі, означає не мати в собі тепла, симпатії, любові до людей. І тут постає дуже вагоме питання: чи може взагалі несмілива людина бути артистом, що все-таки завжди має сповідувати любов до світу і бути його улюбленцем?
163