Любий друже, чого мені смішно? Хіба можна геніальніше використати традицію, освятити звичайні способи? Хіба можна вправніше досягти прекрасного? А мені, грішному, смішно, особливо як залунають ударні звуки бомбардонів, схожі на хрюкання свиней: вим-вум-вум — бам! У мене одночасно можуть сльози виступити на очах, та однаково сміх дужчий за них. Бачу або чую щось незвичайне, таємничо ефектне, і, мов проклятий, мушу сміятися. Від цього надмірного почуття гумору я втік у теологію, сподіваючись, що вона втихомирить мій нестримний потяг до сміху, — і знайшов там силу-силенну смішного. Чого мені мало не кожна річ здається пародією на себе саму? Чого в мене складається таке враження, що майже всі — ні, всі засоби і правила мистецтва сьогодні придатні ще тільки для пародії? Але це справді риторичні питання, ще бракувало, щоб я сподівався на них відповіді. І в такій поточеній розпачем душі, в такому холодному, як крижина, серці ви вбачаєте «хист» до музики й кличете мене до неї, до себе? Чи не краще мені упокоритись і вивчати далі теологію?»
Ось яка була Адріанова сповідь-відмова. Кречмарової відповіді в мене також немає перед очима. У Леверкюнових паперах я її не знайшов. Він її не знищив і якийсь час возив із собою під час своїх переїздів до Мюнхена, до Італії, у Пфайферінг, та потім згубив. А втім, я майже так само добре пам'ятаю Кречмарового листа, як і Адріанового, хоч тоді ніяких нотаток про нього не робив. Заникуватий музикант уперто стояв на своєму, далі кликав і зваблював Адріана. Жодне слово в Адріановому листі, писав він, ні на мить не похитнуло його впевненості в тому, що авторові листа судилося присвятити себе музиці, що він прагне до неї, а вона до нього, і дарма він, чи то з слабкодухості, чи то з кокетства ховається від неї за не зовсім правдивий аналіз своєї вдачі й душевного складу, як ховався за теологію, свій перший безглуздо вибраний фах. «А що ви стали манірні, Адрі, і що у вас дужче болить голова, то це вам кара за відступництво». А почуття гумору, яким він хвалиться чи на яке нарікає, набагато краще вживається з мистецтвом, аніж з теперішньою його вигаданою наукою, бо мистецтво, на противагу теології, може ним скористатися, — і взагалі з усіх тих поганих рис, які Адріан собі приписує, воно може мати куди більший пожиток, ніж він гадає чи задля відмовки вдає, що гадає. Він, Кречмар, не знає скільки правди в лихослів'ї Адріана на себе самого, до якого він удається тільки з однією метою: щоб не лихословити на мистецтво, бо він трохи помиляється, і помиляється свідомо, трактуючи мистецтво як поєднання з юрбою, оплески, парадні вистави, як міх, що роздмухує емоції. Та він хоче відлучити себе від мистецтва, посилаючись на ті властивості, яких воно якраз і вимагає. Сьогодні мистецтву потрібні саме такі люди, як Адріан, — і вся справа в тому, що він дуже добре знає це, хоч би як лицемірив. Холодність, «швидко насичуваний розум», відчуття банального, втома у відповідь на нудне, огида до нього, — все це речі, з якими обдарування може стати покликанням. Чому? Бо це лише до певної міри властивості окремої людини, а в основному природа їхня надіндивідуальна, вони — вияв колективного відчуття зужитості й вичерпаності мистецьких засобів, нудьги, яку ті засоби викликають, і пошуків нових шляхів. «Мистецтво не стоїть на одному місці,— писав Кречмар, — його рухає вперед особистість, а особистість — продукт і знаряддя часу, в якому об'єктивні й суб'єктивні мотиви переплітаються так непомітно, що одні набирають подоби других. Життєва необхідність мистецтва в революційному поступі й становленні нового не може обійтися без важеля гострого суб'єктивного відчуття своєї відсталості, того, що більше нема чого сказати, не можна нічим більше стати, що всі його засоби вичерпались, і воно послуговується для руху вперед начебто нежиттєздатним матеріалом: стомливістю особистості та її інтелектуальною нудьгою, огидою до показу «як це зроблено», фатальною схильністю сприймати речі як пародію на самих себе, «почуттям смішного», — одне слово, воля мистецтва до життя, до поступу надягає машкару цих млявих особистих властивостей, щоб виявитися в них, об'єктивізуватися, здійснитися. Може, для вас мої міркування надто метафізичні? Але це не метафізика, це правда, в основному відома вам правда. Поспішайте, Адріане, зважуйтесь! Я чекаю. Вам уже двадцять років, а ще треба засвоїти силу фахового матеріалу, досить важкого, щоб вас зацікавити. Краще хай голова болить від поєдинку з кононами, фугами й контрапунктом, аніж від спростовування Кантового спростування доказів існування Бога[170]! Годі вам дівувати на теологічному факультеті!
170