Вигуком «Ecce epistola!»[194] лист закінчується. Внизу дописано: «Що ти його відразу знищиш, зрозуміло само собою». Підпис — початкова літера прізвища, «Л», а не імені.
XVIІ
Я не виконав його категоричного наказу знищити листа, і хто дорікне за це дружбі, коли вона також претендує на епітет «надзвичайно уважна», якого вжив його автор, кажучи про ставлення Делакруа до Шопена? Спершу я не виконав його вимоги тому, що, швидко прочитавши листа, відчув потребу ще раз, а може, й не раз, переглянути його, і не тільки переглянути, але й простудіювати з погляду стилю і психології, а потім мені здалося, що хвилина, коли його можна було спалити, прогаяна, я звик бачити в ньому документ, невід'ємною частиною якого був наказ про його знищення, що саме через документальний характер цілого листа, так би мовити, сам себе скасовував.
Одне я знав напевне з перших слів: причиною заборони у дописці був не весь лист, а тільки частина його, пригода з фатальним гідом, названа там «прикрою історійкою» і «каверзою». Але, з іншого боку, та частина, власне, й була всім листом, задля неї він був написаний і не для того, щоб насмішити мене — автор, безперечно, знав, що в його «історійці» для мене нічого смішного немає,— а щоб скинути з себе гніт тяжкого враження, і, звичайно, я, товариш з дитячих років, єдиний годився для ролі повірника. Все решта було приправою, обгорткою, приводом, відтягуванням, а далі йшло велемовне прикриття з тилу, apergus[195] музично-критичних вражень, наче нічого й не сталося. Все тут крутиться, грубо кажучи, навколо анекдоту, десь на задньому плані він існує від самого початку, заявляє про себе в перших же рядках, але його відкладають надалі. Його ще не розповіли, а він уже проглядає в жарті про велике місто Ніневію і скептично-вибагливе слово пророка. Його вже ось-ось мають розповісти, там, де вперше згадано гіда, — коли ж ні, він знов зникає. Листа начебто закінчено, потім дійшла черга до анекдоту, — «Jam satis est», — ніби автор мало не забув про нього і згадав лише у зв'язку з фразою, якою вітався Кульгавве, тому що, як кажуть, кількома словами виклав його, дивно пов'язавши з батьковими ентомологічними зацікавленнями, але не міг закінчити ним листа, а доточив іще свої міркування про Шумана, романтику, Шопена, явно з однією метою: применшити його значення, щоб читач знов забув його, чи, мабуть, правильніше буде сказати — з гордощів удаючи, що ставить перед собою цю мету, бо я не думаю, що він справді хотів приховати сенс листа від мене, читача.
Коли я вдруге перечитував листа, мені дуже дивним здалося те, що стилізація, травестія чи довільне використання Кумпфової старосвітської мови триває лише доти, доки йде розповідь про ту пригоду, а тоді автор забуває про неї, і останні сторінки зовсім не мають того забарвлення, це вже цілком сучасний спосіб вислову. Чи не тому, що архаїчна інтонація зробила своє, як тільки історія з гідом лягла на папір, і її відкинуто? Не те, щоб вона не личила прикінцевим міркуванням автора, які відвертають увагу читача, а просто її від самого початку вжито для того, щоб розповісти історію, надати їй відповідної атмосфери. І якої ж? Скажу, хоч означення, яке я маю на увазі, начебто не можна поєднати з фарсом. Релігійної атмосфери. Я зрозумів: для листа, що мав донести до мене ту історію, мова часів Реформації була вибрана через її історичну спорідненість з релігією. Коли б не ця словесна гра, як би він міг написати фразу, що все-таки хотіла бути написаною: «Молися за мене!»? Кращого прикладу вживання цитати як сховку, пародії як відмовки годі й придумати. А трохи вище стоїть інше слово, яке вразило мене, ще коли я вперше читав листа, і яке так само недоречне в гуморесці, бо має відтінок виразно містичний, отже релігійний: «блудилище».