А проте! А все ж таки! Якщо його убога оболонка, яку виправдував банальний брак грошей, й не могла приховати джентльменства, що прозирало крізь неї, пробивалося назовні як правда його натури, то, знову ж таки, ця правда була трохи й ошуканством, у цьому розумінні Збройносен дурив своє оточення. Його спортивна зовнішність вводила в оману, бо він не займався ніяким спортом, хіба що трохи катався на лижах у Саксонській Швейцарії, куди їздив узимку зі своїми англійцями і звідки повертався з катаром кишечника, на мою думку, не таким уже й нешкідливим, бо, незважаючи на засмагле обличчя й широкі плечі, здоров'я в нього було не дуже міцне, замолоду він мав легеневу кровотечу, що свідчила про його схильність до сухот. Його успіх у жінок, як я спостеріг, не зовсім дорівнював успіхові, який вони мали в нього, — принаймні індивідуально, бо в сукупності жінки викликали в нього безумовне поклоніння, неозначено-загальне поклоніння, що стосувалося прекрасної статі як такої, всіх щасливих можливостей на світі, а в кожному окремому випадку виявлялося неактивним, скупим і стриманим. Здавалось, він задовольнявся тим, що міг скільки завгодно мати любовних пригод, і боявся кожного зв'язку з дійсністю, бо вбачав у ньому зазіхання на потенційне. Потенційне було його володінням, безмежний простір можливого — його царством, тут він був справді поетом. На основі свого прізвища він зробив висновок, що його предки були кінними зброєносцями лицарів та князів, і хоч ніколи не сидів у сідлі й не шукав нагоди сісти в нього, почував себе природженим вершником. Йому часто навіть снилася їзда верхи, і він приписував ці свої сни атавістичній пам'яті, покликові крові, надзвичайно переконливо показуючи нам, як звично його ліва рука тримала повід, а права поплескувала по шиї коня. Найдужче він любив слова «добре було б». Це була формула сумовитого зважування можливостей, здійснити які не вистачало рішучості. Добре було б зробити те або те, мати те або те. Добре було б написати роман про лейпцігське товариство; добре було б, хоча б і перемийником посуду, здійснити подорож навколо світу; добре було б вивчити фізику, астрономію, купити клапоть землі й працювати на ньому в поті чола. Коли ми купували в крамничці колоніальних товарів каву, він міг, виходячи з неї, задумливо кивнути головою і сказати: «Добре було б мати крамничку колоніальних товарів!»
Про Збройносенів потяг до незалежності я вже казав. Той потяг виявлявся хоча б у тому, що він не захотів готуватися до державної служби, а обрав вільний фах. Але, з іншого боку, він перед багатьма запобігав, і взагалі в ньому було щось від нахлібника. А втім, чого б йому, живучи в скруті, було й не скористатися своєю приємною зовнішністю і любов'ю до себе громади? Він залюбки приймав запрошення й часто обідав у різних лейпцігських домах, серед них і в багатих єврейських, хоч від нього можна було почути антисемітські висловлювання. Люди, що почувають себе скривдженими, не поцінованими так, як вони того заслуговують, а ще й до того мають шляхетну зовнішність, часто шукають задоволення в расовому марнославстві. Випадок із Збройносеном був особливий: він не вельми шанував і німців, переконаний у їхній суспільній відсталості порівняно з іншими народами, і цим пояснював, чому воліє чи навіть любить приятелювати з євреями. Ті ж, зі свого боку, а надто дружини видавців і банкірів, дивилися на нього з глибоким захопленням, яке в їхньої раси викликає німецька блакитна кров та довгі ноги, й дуже любили обдаровувати його: гольфи, пояси, светри й краватки, які він носив, здебільшого були подарунками і часто спровокованими. Бо, супроводжуючи даму під час shopping'у[224], він міг вигукнути, показуючи на щось: «Ну, за це б я грошей не дав! Хіба що взяв би дарма, якби хто подарував». І брав ту річ у подарунок з виглядом людини, яка ж сказала вже, що грошей за це б не дала. А ще він доводив собі й іншим свою незалежність тим, що принципово відмовлявся робити комусь послуги, — отже, не хотів допомогти, як був комусь потрібен. Коли його запрошували до товариства біля столу, де саме бракувало одного кавалера, він обов'язково відмовлявся. Якщо хтось вирушав у подорож чи за порадою лікаря на курорт і запрошував його з собою, щоб мати приємного супутника, то тим більше було шансів отримати від нього відмову, чим дужче на нього розраховували. Так само відмовився він написати для Адріана лібретто за «Love's Labour's Lost». Водночас він дуже любив Адріана, був його щирим прихильником, і той не образився на нього за відмову. Адріан узагалі був дуже толерантний до його вад, з яких сміявся й сам Збройносен, і ні за що на нього не гнівався, бо був надто вдячний йому за веселу балаканину, за розповідь про батька, за англійське блазнювання. Я ніколи не бачив, щоб він так реготав, реготав до сліз, як під час зустрічей із Рюдігером Збройносеном. Природжений гуморист, той миттю помічав смішне у найбуденніших речах. Наприклад, відомо, що, коли їси тверде печиво, у вухах оглушливо тріщить, і нічого не чуєш навколо; і ось Збройносен за чаєм показував нам, як товариство, сидячи біля столу, налягає на печиво, не чує одне одного й мимоволі обмежується такими репліками, як: «Прошу?» — «Ви щось сказали?» — «Одну хвилинку, вибачте!» А як Адріан реготав, коли Збройносен лаявся перед дзеркалом зі своїм відображенням! Бо він пишався — не в банальному значенні цього слова, а в поетичному — безмежним потенціалом життєвих можливостей, який набагато переважав його спроможність зважуватися на щось, і хотів зберегти для цього молодість і вроду, а тому журився, що обличчя в нього надто рано вкривається зморшками і марніє. В обрисах його уст і без того було щось старече, а в поєднанні з довгим, трохи навислим над тими устами носом, який люблять називати класичним, вони вже давали уявлення про фізіономію Збройносена в старечому віці. А тепер додавалися ще й зморшки — на чолі, від носа до кутиків рота і, дрібненькі, навколо очей. Тож він часом недовірливо прихиляв обличчя до самого дзеркала, кисло кривився, відтягував двома пальцями підборіддя, гидливо проводив рукою по щоці й так розчаровано відмахувався від свого зображення, що ми з Адріаном вибухали реготом.