— Так, — сказала Абра. Трохи далі від сонливості тепер. — А можна мені і колу, і воду?
Його усмішка цього разу була щирою, широкою і гарною. Попри її ситуацію, попри біль у голові, навіть попри отриманий від нього ляпас, Абрі вона здалася чарівливою. Вона подумала, що багато людей вважають її чарівливою, особливо жінки.
— Трохи пожадливо, але це не завжди погана річ. Подивимося, як ти виконаєш усе від «А» до «Я».
Вона звільнилася від свого ременя безпеки — на це в неї пішло три спроби, але кінець-кінцем вона спромоглася — і вхопилася за дверну ручку. Перш ніж вийти, вона сказала:
— Перестань називати мене Золотоволоскою. Ти знаєш моє ім’я, а я знаю твоє.
І раніше, ніж він устиг їй щось відповісти, вона затріснула двері й вирушила (трохи петляючи) до заправочного острівця. Заразом із духом вона мала ще й неабиякий норов. Крук від неї був майже в захваті. Але, зважаючи на те що трапилося зі Зміїним Жалом, Горіхом і Джиммі, «майже» було найдальшим, куди сягав його захват.
Спершу Абра не могла прочитати інструкцію, бо слова двоїлися й розпливалися. Вона примружилася, і вони зійшлися у фокус. Крук за нею спостерігав. Вона на своій потилиці відчувала його очі, немов крихітні теплі камінці.
(«Дене?»)
Нічого, і це не було дивним. Як вона сподівалася сягнути Дена, коли ледве спроможна зрозуміти, як ввімкнути цю ідіотську бензоколонку? У цілому своєму житті вона не відчувала менше сяйва в собі, ніж тепер.
Врешті-решт вона спромоглася пустити пальне, хоча за першим разом всунула кредитну картку догори дриґом і змушена була повторити спробу. Здавалося, бак наповнюватиметься вічно, але на пістолеті колонки мався гумовий манжет, щоб утримувати від поширення вгору випари бензину, і холодне нічне повітря нібито трохи прояснило їй голову. Сяяли мільярди зірок. Зазвичай вони причаровували її своєю розкішною красою, але цього вечора погляд на них лише додав їй страху. Вони були так далеко. Вони не бачили Абри Стоун.
Коли бак заповнився, вона примружилася на новий напис у віконці колонки і озирнулася на Крука.
— Тобі потрібна квитанція?
— Сплатили та й квит, гадаю, зможемо обійтися й без неї.
Знову розквітла та його сліпуча усмішка, усмішка того кшталту, що може зробити тебе щасливою, якщо ти причина її появи. Абра була готова побитися об заклад, що в нього повно коханок.
«Ні. Тільки одна. Та жінка в капелюсі його коханка. Роза. Якби він завів собі іншу, Роза б її вбила. Можливо, просто зубами і нігтями».
Вона важко попленталася назад і залізла в машину.
— Все пройшло дуже добре, — сказав Крук. — Ти виграла великий приз… колу і воду. Отже… що ти скажеш своєму Татусеві?
— Дякую, — промовила безвиразно Абра. — Але ти не мій татусь.
— Але я міг би ним бути. Я можу бути дуже добрим татусем для маленьких дівчаток, які до мене ласкаві. Такі що додержують манер від «А» до «Я». — Він під’їхав до автомата і подав їй п’ятидоларову банкноту. — Купи мені фанту, якщо вона там є. А якщо нема, тоді кока-колу.
— Ти п’єш газировку, як усі люди?
Він зробив кумедно ображене обличчя.
— Коли ви раните нас, хіба ми не спливаємо кров’ю? Коли ви нас лоскочете, хіба ми не сміємося?
— Шекспір, правильно? — Вона знову втерла собі губи. — «Ромео і Джульєтта».
— «Венеціанський купець», тупенька, — промовив Крук… але з усмішкою. — А далі ти не знаєш, можу закластися.
Вона помотала головою. Прикра помилка. Це освіжило в її голові стугоніння, яке було почало стишуватися.
— Коли ви нас труїте, хіба ми не помираємо?[367] — Він поплескав пальцем по голці біля ноги містера Фрімена. — Тримай це в голові, поки купуватимеш нам попити.
Він уважно спостерігав, як вона поводиться біля торговельної машини. Ця автозаправка містилася на лісистій околиці якогось невеличкого містечка, і завжди залишався ризик, що вона наплює на цього старигана і кинеться навтьоки між дерев. Він подумав про пістолет, але залишив його лежати на місці. Наздогнати її не буде важкою справою, враховуючи її теперішній варений стан. Але вона навіть не подивилася в тому напрямку. Вона вставила п’ятірку в щілину автомата й отримала напої, один по одному, затримавшись тільки, щоби зробити довгий ковток води. Повернувшись назад, вона віддала йому його «Фанту», але до машини не сіла. Натомість вона показала далі вздовж стіни будівлі.
367
Цитату з Шекспіра подано в перекладі Ірини Стешенко (1898—1987) — акторки, письменниці, перекладачки, онуки Михайла Старицького.