Тому вони покидали спорожнілий одяг і ін’єкційне знаряддя у Сако, де ті речі, які не потонуть, мусить віднести течією в штат Мейн, і поїхали назад так, як були сюди приїхали — на «Гелен Рівінгтон».
Девід Стоун упав на провідницьке сидіння, побачив, що Ден все ще тримає в руках Абриного іграшкового кролика, і простягнув по нього руку. Ден віддав кролика майже без вагань, відзначивши собі, що саме батько Абри тримає в іншій руці: свій «Блекбері»[368].
— Що ви збираєтеся з цим робити?
Дейв подивився на ліс, який мелькотів обабіч вузькоколійної залізниці, потім знову на Дена.
— Тільки-но ми опинимося там, де з’явиться стільникове покриття, я збираюся зателефонувати додому до Дінів. Якщо там ніхто не відповість, я телефонуватиму до поліції. Якщо відповідь буде, і хтось, Емма чи її мати, скаже мені, що Абра пропала, я телефонуватиму до поліції. Якщо припустити, що вони самі цього вже не зробили.
Погляд у нього був холодний, оцінюючий і далекий від дружнього, але він принаймні тримав свій страх за дочку — свій жах, сказати точніше — в собі, і Ден за це його поважав. Крім того, це полегшувало можливість звернутися до його розуму.
— Я вважаю винним у цьому вас, містере Торренс. Це був ваш план. Ваш безумний план.
Зайве нагадувати, що вони всі були підписалися під цим безумним планом. Чи про те, що вони з Джоном не менше за її батька стривожені тривалою мовчанкою Абри. Правду кажучи, цей чоловік був правий.
«Ти згадаєш про те, що забулося».
Це черговий спогад з «Оверлука»? Ден подумав, що мабуть. Але чому зараз? Чому тут?
— Дейве, її майже напевне захопили. — Це був Джон Далтон. Він пересів до першого пасажирського вагона, зразу позаду них. Залишки низького сонячного світла, проходячи крізь дерева, миготіли на його обличчі. — Якщо це так і ви повідомите про це поліції, як ви гадаєте, що трапиться з Аброю?
«Хай благословляє тебе Господь, — подумав Ден. — Якби те саме сказав я, сумніваюся, що він став би мене слухати. Тому що там, в глибині, я залишаюся незнайомцем, який таємно змовлявся з його дочкою. Він ніколи не буде цілком переконаним, що я не той, хто втягнув її до цього неподобства».
— А що інше ми можемо зробити? — перепитав Дейв, і по тому його крихка спокійність надломилася. Він заридав, притискаючи до обличчя Абриного кролика. — Що я скажу своїй дружині? Що я стріляв у людей в Клауд-Гепі, поки якийсь монстр викрадав нашу дочку?
— Будьмо послідовними, — сказав Ден. Він не думав, що Абриному батькові зараз варто цитувати гасла АА, на кшталт «Попустися, дозволь Богу» або «Не занепадай духом». — Вам треба зателефонувати Дінам, щойно ми в’їдемо в зону покриття. Я думаю, вони знімуть слухавку, і там у них все буде гаразд.
— Ви думаєте так чому?
— Під час нашого останнього зв’язку з Аброю я сказав їй, щоб вона попросила маму своєї подружки зателефонувати до поліції.
Дейв блимнув очима.
— Ви це насправді зробили? Чи просто кажете так зараз, щоб прикрити собі гузно?
— Я це насправді зробив. Абра почала відповідати. Вона промовила «я не», а тоді я її загубив. Мені здається, вона хотіла сказати, що вона більше не в Дінів.
— Вона ще жива? — Дейв ухопив Дена за лікоть рукою холодною, як у мертвого. — Моя дочка ще жива?
— Я відтоді нічого від неї не чув, але впевнений, що вона жива.
— Звісно, хіба ви могли щось інше сказати, — прошепотів Дейв, — прикриваєте собі гузно, авжеж?
Ден прикусив язика, щоб утриматися від колючої відповіді. Якщо вони почнуть пересварку, будь-який слабенький шанс повернути назад Абру перетвориться на безшансовість.
— У цьому є сенс, — сказав Джон. Хоча він усе ще залишався блідим і руки в нього не зовсім заспокоїлися, він говорив тим своїм голосом, яким користався в розмові з хворими. — Мертва, вона непотрібна тому з них, який залишився. Тому, який її захопив. Жива, вона заручниця. Також… вона їм потрібна для… ну…