Ден сів на краєчок ліжка, зауваживши, що єдина крапельниця, під’єднана до жінки, капає їй фізіологічний розчин. Залишалися єдині ліки, які могли допомогти їй зараз, але в шпитальній аптеці таких не малося. Її канюля перекривилася. Він її поправив. Потім він взяв жінку за руку і подивився на її спляче обличчя.
(«Кончетто»)
Легенька затримка в її диханні.
(«Кончетто, повернися»)
Попід тонкими, посинілими повіками ворухнулись очі. Вона могла дослухатися; вона могла дивитися свої останні сни. Про Італію, можливо. Нахилятися над родинним колодязем, витягувати відро з холодною водою. Нахилятися під гарячим літнім сонцем.
(«Ти потрібна Абрі, повернися, і мені ти потрібна також»)
Це було все, що він міг зробити, і він не мав певності, що цього буде достатньо, поки її очі повільно не відкрилися. Вони були порожніми спершу, але набиралися уваги. Ден бачив таке й раніше. Чудо повернення свідомості. Не вперше він дивувався, звідки вона приходить і куди вона відходить з упокоєнням. Смерть не менше чудо за народження.
Рука, яку він тримав, напружилася. Очі залишалися на Денових очах, і Кончетта посміхнулась. То була несмілива усмішка, але вона була.
— Oh mio caro! Sei tu? Sei tu? Come e possibile? Sei morto? Sono morta anch’io?.. Siamo fantasmi?
Ден не знав італійської, та й не мусив. Він почув, що вона промовляє ідеально чисто в своїй голові.
— О дорогий мій, чи це ти? Хіба це можливо? Чи ти мертвий? І я мертва?
А потім, після паузи:
— Ми привиди?
Ден нахилився до неї, поки його щока не притиснулась до її.
Він зашепотів їй просто у вухо.
Перегодом вона зашепотіла йому.
Їхня розмова була короткою, але втішною. Кончетта здебільшого говорила італійською. Нарешті вона підняла руку — це забрало багато зусиль, але вона спромоглася — і погладила його по щетинястій щоці. Вона посміхалася.
— Ти готова? — запитав він.
— Si. Готова.
— Там нема чого боятися.
— Si. Я це знаю. Назви мені ще раз твоє ім’я, signor.
— Деніел Торренс.
— Si. Ти дарунок від Бога, Деніеле Торренс. Sei un dono di Dio. — Ден сподівався, що це правда.
— Даси мені?
— Si. Звичайно. Все, що тобі треба per Abra.
— А я дам тобі, Четто. Ми поп’ємо з колодязя разом.
Вона заплющила очі.
(«Я знаю»)
Ти зараз заснеш, а коли прокинешся…
(«все буде краще»)
Енергія була ще потужнішою, ніж тієї ночі, коли відійшов Чарлі Хейз; він відчував її між ними, коли делікатно стиснув її руки в своїх і відчув гладенькі камінці її чоток своїми долонями. Десь вимикалися лампи, одна по одній. З цим все було гаразд. В Італії маленька дівчинка в коричневій сукенці й сандаліях тягнула воду з холодного горла колодязя. Вона була викапана Абра, ця маленька дівчинка. Гавкав собака. «Il cane. Ginata. Il cane si rotolava sull’erba». Гавкає й качається в траві. Кумедна Джіната!
Кончетті шістнадцять і вона закохана, чи тридцять, і вона пише вірша за кухонним столом у спекотній квартирці в Квінсі[376], в той час як діти кричать на вулиці внизу; їй шістдесят, і вона стоїть під дощем і дивиться вгору на сотні тисяч спадаючих рисок найчистішого срібла. Вона своя мати і своя праправнучка, і зараз час для її великої переміни, для її великого вояжу. Джіната все качалася в траві, а лампи
(«поспіши, будь ласка»)
гасли одна по одній. Прочинялися двері
(«поспіши, будь ласка, вже час»)
і поза ними обоє вони почули таємничий, п’янкий аромат дихання ночі. Вгорі сяяли всі зірки, які тільки були й є.
Він поцілував її холодне чоло.
— Все добре, cara. Тобі тільки треба поспати. Після сну тобі покращає.
Потім він чекав її фінального зітхання.
Воно прийшло.
Він усе ще сидів там, тримаючи її руки в своїх, коли різко відчинилися двері й до палати вбігла Люсі Стоун. Її чоловік і педіатр її дочки увійшли вслід за нею, але тримаючи дистанцію; здавалося, вони бояться, що їх спопелить її страхом, ярістю і бентежним обуренням, які огортали її аурою такої сліпучої інтенсивності, що та була майже видимою.