«Та й однаково це в нього, мабуть, замкнене на замок, — подумала вона. — Він дуже сильний».
Хоча й не такий сильний, як вона сама… або, якщо сказати про це в термінах сяйва, не такий яскравий. Вона могла б відкрити його ментальні скриньки і роздивитися на те, що ховалося замкненим всередині них, але гадала, що такі її дії можуть становити небезпеку для них обох. Якоїсь конкретної підстави для такої думки не малося, це було просто відчуття — як те, коли вона відчула, що таки добре буде, якщо містер Фрімен поїде разом з Деном, — але вона йому довіряла. Крім того, може, там щось таке, що мусить їм допомогти. Вона дуже на це сподівалася. «Справжня надія прудко мчить на ластів’ячих крилах», — це була також фраза із Шекспіра[392].
«І не дивися також у це вікно. Не смій».
Ні. Абсолютно ні. Ніколи. І тут же вона подивилася, і там була Роза, скалилася на неї з-під того свого дженджуристо посадженого циліндра. Хвилясте море волосся, і бліда порцелянова шкіра, і темні шалені очі, і повні червоні губи маскували той єдиний порчений зуб. Те ікло.
«Ти помреш у криках, суче дівчисько».
Абра заплющила очі, щосили подумала
(«нема тут нема тут нема тут»)
і знову їх відкрила. Оскалене обличчя у вікні зникло. Проте не насправді. Десь високо в горах — на даху світу — Роза думала про неї. І чекала.
У вартість мотельних номерів входив сніданок. Оскільки на нього дивився товариш по подорожі, Ден змусив себе з’їсти трохи пластівців з йогуртом. Біллі виглядав задоволеним. Поки він їх виписував, Ден пішов до туалету. Щойно опинившись всередині, він упав на коліна і виблював усе, що був з’їв. Непереварені пластівці з йогуртом плавали в червоній піні.
— Все гаразд? — запитав Біллі, коли Ден приєднався до нього в фойє.
— Нормально, — відповів Ден. — Їдьмо.
Згідно з дорожнім атласом Біллі, від Цинциннаті до Денвера було приблизно дванадцять сотень миль. Сайдвіндер лежав миль десь за сімдесят п’ять західніше по покрученій серпанками, повній різких перепадів дорозі. Ден того суботнього дня якийсь час намагався вести машину, але швидко втомився і знову поступився кермом Біллі. Він заснув, а коли прокинувся, сонце вже сідало. Вони були вже в Айові — рідному штаті покійного Бреда Тревора.
(«Абро?»)
Він боявся, що відстань може утруднити ментальний зв’язок чи то й зовсім його унеможливити, але Абра відповіла миттю і так само потужно, як завжди; якби вона була радіостанцією, її б трансляційна потужність становила 100 000 ватів. Вона була в своїй кімнаті, наклацувала на комп’ютері якесь зі своїх домашніх завдань. Коли він усвідомив, що на колінах у неї зараз лежить її старенький кролик Гоппі, його це потішило й водночас засмутило. Напруженість того, що вони зараз робили, відсунула Абру в молодший вік, принаймні на емоційному рівні.
По широкому каналу, який відкрився між ними, вона це вловила.
(«не хвилюйся за мене я в порядку»)
(«добре бо тобі ще треба буде подзвонити»)
(«так окей а з тобою все гаразд»)
(«нормально»)
Вона здогадувалася, як насправді, але більше не питалася, і саме так йому було до вподоби.
(«а чи ти вже придбав»)
Вона прислала картинку.
(«поки ні сьогодні неділя крамниці закриті»)
Нова картинка, що змусила його посміхнутись. «Волмарт»… тільки замість стандартної вивіски над ним напис: СУПЕРСКЛАД АБРИ.
(«там нам не продадуть те що нам треба ми знайдемо деінде»)
(«окей я гадаю»)
(«ти знаєш що їй сказати?»)
(«так»)
(«вона намагатиметься втягнути тебе в довгу розмову намагатиметься вивідувати не дозволяй їй»)
(«я не дозволю»)
(«тоді дай мені знати після того щоб я не хвилювався»)
Звісно, він ще й як хвилюватиметься.
(«я подам звістку я люблю тебе дядьку Ден»)
(«я теж тебе люблю»)
Він намалював цілунок. Абра відповіла своїм: карикатурно великі червоні губи. Він майже відчув їх у себе на щоці. Після цього вона зникла.
Біллі зацікавлено дивився на нього.
— Ви оце щойно з нею балакали, я вгадав?
— Справді, балакали. Очі на дорогу, Біллі.
— Йо, йо. Ти говориш точно, як моя колишня дружина.