Біллі ввімкнув мигавку повороту, перекинувся на обгінну смугу й почав минати величезний, валкий «Флітвуд Стрімка Стріла»[393]. Ден дивився на цей автодім, загадуючись, хто там у ньому всередині й чи дивляться вони зараз теж крізь свої затемнені вікна.
— Я хочу покрити ще миль сто, перш ніж ми станемо десь на ніч, — сказав Біллі. — Це, я так собі рахую, дасть нам зайву годину, щоб ти міг завтра зробити оту справу, і тоді ми встигнемо на верховину десь якраз на той час, що ви його з Аброю призначили для ковбойської дуелі. Але в дорогу виїхати нам тре’ буде ще до світання.
— Нормально. Ти розумієш, як відбуватиметься справа?
— Я кумекаю, як гадано їй відбутися. — Біллі кинув на нього погляд. — Ти мрій, щоб ті не скористалися біноклями, якщо вони в них є. Як вважаєш, нам вдасться повернутися звідти живими? Скажи мені правду. Якщо відповідь ні, коли ми станемо на ніч, я замовлю собі найбільший стейк з усіх, які ти тільки міг бачити в своєму житті. Через останній кредитний рахунок компанія «МастерКард» може ганятися за моїми родичами, але вгадай що скажу? Нема в мене аніяких родичів. Якщо не рахувати моєї колишньої, але вона, якщо я навіть у вогні горітиму, мене не обісцить, щоб погасити.
— Ми повернемось, — сказав Ден, але прозвучало це мляво. Він почувався занадто хворим, щоби сильно пиндючитися.
— Йо? Ну, тоді, мабуть, я однаково з’їм той стейк. А ти що будеш?
— Гадаю, я зможу трохи супу. Тільки зовсім ріденького.
Від самої думки про щось густіше за те, крізь що можна прочитати газету — томатний суп-пюре чи грибний з вершками — йому зсудомило шлунок.
— Окей. Чому б тобі знов не заплющити очі.
Ден знав, що не зможе глибоко заснути, не важить, наскільки втомленим чи хворим він почувається — ніяк, поки Абра має справу з тим прадавнім жахом, що має вигляд жінки, — але він примудрився задрімати. Доволі пливко, але достатньо плідно, щоб вирости новим сновидінням, спершу про «Оверлук» (у сьогоднішній версії був той ліфт, який сам собою їздив посеред ночі), потім про його племінницю. Цього разу Абра була задушеною шматком електричного дроту. Вона дивилася на Дена виряченими, докірливими очима. Надто легко було в них прочитати: «Ти казав, що допоможеш мені. Казав, що мене врятуєш. Де ж ти був?»
Абра все відкладала й відкладала те, що мусила зробити, аж поки не зрозуміла, що мати скоро почне діставати її нагадуваннями про те, що час лягати спати. До школи їй вранці йти не треба, але день все одно мусить бути серйозним. І, можливо, довжелезним буде вечір.
«Відкладання справ їх тільки погіршує, cara mia».
Це була приповідка Момо. Абра подивилася на своє вікно, мріючи побачити в ньому свою прабабусю замість Рози. Як би це було хороше.
— Момз, мені так лячно, — промовила вона. Але після двох довгих, розмірених вдихів вона взяла свій «айфон» і набрала «Оверлук Лодж» у кемпінгу «Пролісок», що в штаті Колорадо. Відповів якийсь чоловік, і, коли Абра сказала, що їй потрібна Роза, той запитав, хто вона.
— Ви знаєте, хто я, — сказала вона. А тоді — з хамською цікавістю, як вона сподівалася: — Ви вже хворієте, містере?
Чоловік на тому кінці (це був Лакуза Слім) на це не відповів, але вона почула, як він щось комусь бурмоче. За мить почулася Роза, знову цілком зібрана, холоднокровна.
— Алло, милочко. Ти де?
— У дорозі, — відповіла Абра.
— Справді? Приємно чути, милочко. Отже, я не мушу очікувати, що номер, з якого ти телефонуєш, матиме код нью-гемпширського регіону, якщо я перевірю через зірочку-шість-дев’ять?
— Звичайно, матиме, — сказала Абра. — Я дзвоню зі свого мобільного. Тобі спершу треба підрости до двадцять першого століття, курво.
— Чого ти хочеш? — голос на тому боці вже погрубшав.
— Перевірити, чи ти пам’ятаєш правила, — сказала Абра. — Я буду там завтра о п’ятій. Я буду в старому червоному пікапі.
— За кермом якого хто?
— Мій дядько Біллі.
— Він один із тих, хто був у тій засідці?
— Він той, хто був зі мною і Круком. Припини ставити запитання. Закрийся і слухай.
— Така брутальність, — промовила Роза.
— Він припаркується на дальнім кінці стоянки, під щитом, де напис: ДІТИ ГОДУЮТЬСЯ БЕЗКОШТОВНО, КОЛИ ПЕРЕМАГАЮТЬ ПРОФЕСІЙНІ КОМАНДИ З КОЛОРАДО.
— Я бачу, ти заходила на наш веб-сайт. Це приємно. Чи, може, це твій дядько заходив? Він дуже відважний, що зголосився побути твоїм водієм. Він брат твого батька чи матері? Мугирські сім’ї — моє хобі. Я складаю родинні дерева.
393
«Pace Arrow» — бренд, під яким компанія «Fleetwood RV» розпочала 1969 р. випуск своїх перших автодомів класу люкс.