— Припиніть гризтися. — Він промовив це достатньо різко, щоб вони відірвалися поглядами одне від одного і подивилися на нього, здивовані. — Я вам вірю. Я ніколи не стикався ні з чим і зблизька подібним…
Чи стикався? Він завмер, згадавши свій загублений годинник.
— Доку? — мовив Девід.
— Перепрошую. Тямку втратив.
На це вони обоє заусміхалися. Знову союзники. Добре.
— Тим не менше, ніхто не кликатиме людей у білих халатах. Я обох вас сприймаю як врівноважених осіб, не схильних до істерії чи галюцинацій. Я б, можливо, припустив, що тут винна якась дивна форма синдрому Мюнхгаузена, якби тільки одна особа розповідала мені про такі… такі паранормальні явища… але ж ні. Вас аж троє. З чого постає питання, що б ви хотіли, аби я зробив?
Дейв, здавалося, розгубився, але його теща-бабуся навпаки.
— Оглянули її, як це ви робите з будь-якою дитиною, що хворіє…
Червоне забарвлення, яке було почало спливати з Девідових щік, повернулося знову. Спалахнуло знову.
— Абра не хвора, — гиркнув Девід.
Четта обернулася до нього:
— Cristo! Я сама знаю. Ти даси мені закінчити?
Дейв здійняв угору руки, набравши страстотерпницького виразу.
— Вибач, вибач, вибач.
— Просто не затикай мені рота, Девіде.
Втрутився Джон:
— Дітки, якщо ви так рішуче налаштовані на суперечку, я буду змушений спрямувати вас до Тихої кімнати[120].
Кончетта зітхнула:
— Це такий стрес. Для всіх нас. Пробач, Дейві, я скористалася не тим словом.
— Не варто вибачень, cara[121]. У цій справі ми разом.
Вона коротко усміхнулась:
— Так. Так, ми разом. Докторе Далтон, огляньте її, як би ви оглянули будь-яку дитину з недіагностованими симптомами. Це все, чого ми просимо, і, я гадаю, наразі цього буде достатньо. Можливо, у вас з’являться якісь ідеї. Я на це сподіваюся. Розумієте…
Вона обернулася до Девіда Стоуна з таким безпорадним виразом, який, либонь, був дуже рідкісним для цього обличчя, подумав Джон.
— Ми боїмося, — сказав Девід. — Я, Люсі, Четта… ми перелякані на смерть. Не її боїмося, а за неї. Тому що вона ж іще таке маля, розумієте? Що, як ця її сила… я не знаю, як це по-іншому можна назвати… що, як вона іще не сягнула свого піку? Що, як вона іще продовжує зростати? Що нам робити потім?.. Я не знаю…
— Знає він, — мовила Четта. — Вона може проявити норов і завдати якоїсь шкоди собі або комусь іншому. Я не знаю, наскільки це ймовірно, але думаю, що таке може трапитися… — вона торкнулася Джонової руки. — Це жахливо.
Ден Торренс знав, що житиме у баштовій кімнаті «Гелен Рівінгтон Хаусу», від тієї миті, як побачив свого старого друга Тоні, котрий махав йому рукою з її вікна, яке на другий погляд виявилося забитим дошками. Він запитав про цю кімнату в місіс Клаузен, головної управительки «Рівінгтону», вже місяців за шість по тому, як почав працювати в хоспісі прибиральником/санітаром… і неофіційним доктором за викликом. Зрозуміло, разом зі своїм вірним колегою Аззі.
— Та кімната від стіни до стіни суцільне сміттєзвалище, — проголосила місіс Клаузен. Жінка за шістдесят з неправдоподібно рудим волоссям. Володарка саркастичного, часто лайливого рота, вона водночас була меткою і доброзичливою адміністраторкою. І навіть краще — з точки зору наглядової ради «ГРХ» — вона була надзвичайно ефективною збиральницею коштів у фонд закладу. Ден не мав цілковитої певності, чи подобається вона йому, але поваги до неї він набув.
— Я сам там все розчищу. У свій вільний час. Краще ж буде, якщо я житиму прямо тут, як ви гадаєте? Напохваті.
— Денні, скажи мені одну річ. Яким чином у тебе так добре виходить те, що ти робиш?
— Я й сам насправді не знаю.
Це була бодай наполовину правдива відповідь. Можливо, навіть на сімдесят відсотків. Він прожив із сяйвом усе життя, але досі його не зрозумів.
— Пріч мотлох, у тій баштиці спекотно влітку, а взимку там холодно так, що й мідний шимпанзе відморозить собі яйця.
— Це справа поправна, я можу ректи, — зауважив Ден.
— Не треба мені розповідати про твій ректум, — місіс Клаузен критично втупилася в нього поверх своїх окулярів-половинок. — Якби в наглядовій раді дізналися, що я тобі тут дозволяю робити, вони б мене точно загнали до старечого притулку плести кошики у тій філії, що аж у Нешуа. Туди, де рожеві стіни й заяложений Мантовані[122], — фиркнула вона. — Доктор Сон, треба ж таке.
120
1. Убезпечене від підслуховування приміщення для таємних переговорів. 2. Звукоізольована кімната в психіатричних закладах для агресивних пацієнтів.
122
Annunzio Paolo Mantovani (1905—1980) — британський диригент італійського походження, аранжувальник-новатор, керівник власного оркестру легкої музики, що відзначався надзвичайно солодкавим звучанням струнних інструментів.