— Овва. Ти мене не знаєш, — правила своєї Матильда.
— А от і знаю, — впиралася Рейчел. Вона сміялась, і хоча все життя Матильда жалкувала, що Рейчел не схожа на свого брата, такого великого й сяючого, зараз вона бачила Лотто в обличчі його молодшої сестри: такі самі ямочки на щоках, міцні зуби. Матильда заплющила очі й замкнула двері. Але безкінечно терпляча й уперта Рейчел поверталася, і поверталася, і поверталася.
Вона заснула в роздягальні біля басейну. Шість місяців, як помер Лотто. Похмура серпнева спека. Їхній старий друг Семюел приїхав того ранку знову вмовляти її, роздуваючи ніздрі. Вона чекала на нього в роздягальні біля басейну, а він ходив навколо будинку, гукаючи її.
О, маленький Семюеле, думала вона, прислухаючись. Добрий син корумпованого батька-сенатора. Це було якесь знущання, щось неймовірне: усі ці судові процеси над Семюелем, керування в нетверезому стані, розлучення, рак, будинок, який він спалив, коли йому було тридцять. Минулого року якийсь расист перестрів Сема, коли той ішов увечері додому з кіно, і побив його до струсу мозку. Не найрозумніший, не найхоробріший, але із надзвичайною вродженою самовпевненістю. Порівняно з ним Йов Багатостраждальний був просто скиглієм.
Коли вона прокинулася, Семюел уже пішов. Її шкіра блищала від поту. У роті пересохло і злиплося, й вона згадала про ягоди, які чекали на неї на столі, про пиріг, який вона нарешті спробує. Масло, цедра, квінтесенція літа, сіль. Вона почула, як на гравійну доріжку звернув ще якийсь автомобіль. На кухні гавкав Бог. Вона пройшла занадто яскравою травою, увійшла в будинок і піднялася нагору, щоб подивитися зі спальні, хто це там приїхав. Навіть тигрові лілії, які Матильда зрізала для себе, й ті, здавалося, спітніли.
Якийсь молодий чоловік вийшов із недорогого маленького автомобіля: щось на кшталт Hyundai чи Kia. Оренда. Міський хлопчик. Ну як хлопчик: років тридцять чи близько того. Живучи так довго одна, Матильда уявляла себе зморщеною і древньою. А поглянула на себе в дзеркало й ніби відчула несподіваний подих юності.
Щось у стрункій поставі цього молодика, у тому, як він пружно йшов доріжкою, було таке, що зачепило її. Він був середнього зросту, чорнявий, мав довгі вії й чітко окреслену нижню щелепу. В грудях у неї неприємно дзенькнуло те, що за останні місяці вона навчилася відрізняти, як дивну химеру люті й хтивості. Ну що ж! Є тільки один спосіб вигнати цю химеру! Вона понюхала свої пахви. Годиться.
Вона здригнулася, побачивши, що хлопець стоїть біля дверей і знизу дивиться на неї у вікні: вона взялася носити білі футболки Лотто, і та, що зараз була на ній, пропітніла наскрізь, ставши майже прозорою, тож обидва її соски було видно за кілометр. Вона накинула туніку, спустилася сходами і впустила хлопця в дім. Бог обнюхував його черевики, він став навколішки й погладив його. Коли він підвівся, щоб потиснути руку Матильді, його долоня була обліплена собачою шерстю, а внизу липка. Він доторкнувся до руки Матильди й розридався.
— Отакої, — сказала вона. — Бачу, з’явився ще один плакальник за моїм чоловіком.
Її чоловік — святий покровитель акторів-невдах. Бо тепер стало зрозуміло, що хлопець був актором. Його видавали театральні манери, показна ефектність. Їх стільки крутилося навколо нього, їм так хотілося доторкнутися хоч до краєчка його одягу. Та не було вже ні рубчика — Матильда повикидала чи попалила майже все, крім книжок і рукописів. Залишилася лише сама Матильда, його домашня оболонка. Стара дружина-коханка.
— Я не був із ним знайомий. Та можете називати мене плакальником, — сказав хлопець, відвертаючись, щоб витерти обличчя. Коли він повернувся, обличчя в нього було червоне, зніяковіле. — Мені дуже шкода, — промовив він.
— У мене є холодний чай, — почула Матильда свій голос. — Почекай тут у кріслі-гойдалці, я принесу.
Коли вона повернулася, хлопець уже заспокоївся. Від поту волосся в нього на скронях закучерявилося. Вона увімкнула вентилятор на терасі й поставила тацю на маленький столик, а собі взяла лимонне печиво. Упродовж місяців вона харчувалася самим лише вином і солодощами, бо, чорт забирай, у неї ніколи не було дитинства, а горе — це фактично довготривалий поганий настрій, і чим же його лікувати, як не сексом і солодощами?
Хлопець-чоловік узяв свою чашку й доторкнувся до таці, яку вона купила на якомусь блошиному ринку в Лондоні. Він провів пальцем по гербу і прочитав уголос: «Non sanz droict».[30] Він підскочив і завалився на спинку крісла-гойдалки, виливши чай собі на коліна, з криком: