— Хто була ота білявка?
Швейцар здвигнув плечима. Чоллі витяг десятку й дав йому. Швейцар відрізав:
— Подружка 4–Б.
Чоллі дивився на нього, але швейцар простяг руку, і Чоллі витрусив йому все, що у нього було, — косяк. Чоловік вищирився й додав:
— Вона давненько вже приходить, забагато років для такої молодої дівчини, ну, ви розумієте? Він — якийсь арт-дилер. Звуть Аріель. Англієць.
Чоллі чекав, але чоловік м’яко сказав:
— Це все, що ви отримаєте за маленький пуп’янок.
Згодом Чоллі влаштувався біля вікна в їдальні через дорогу. Він вичікував. Його мокра сорочка висохла, а офіціантка, якій набридло питати, чи замовлятиме він щось, просто линула йому кави в чашку й пішла собі.
Коли тіні охопили будинок навпроти, Чоллі майже здався й уже збирався повертатися у свій барліг в академії. Можна було ще перешерстити телефонний довідник у пошуку галерей. Та раптом швейцар випростався, рішуче відчинив двері, й назовні з’явилася химера — чоловік, у якого було обличчя з відвислим підборіддям, а тіло нагадувало цівку диму, яку видихнули в костюм.
Його випещене тіло й те, як статечно він рухався, видавали чимале багатство. Позаду нього виступав анімований манекен. Чоллі не відразу впізнав Матильду. Високі підбори, шкільна спідничка, обрізана далі нікуди, високо зачесане волосся, жахлива кількість косметики. [Вона відмовилася продовжити термін угоди після чотирьох років. Аріель так одягнув її, щоб помститися, знаючи, куди вдарити.] На її обличчі не було звичної іронічної посмішки, яка служила їй щитом і магнітом. Неживе, воно було схоже на покинуту оселю. Вона йшла, наче не помічаючи нічого навколо себе, їй було байдуже, що крізь прозору блузку світилися її соски.
Вони перетнули вулицю, і Чоллі не на жарт перелякався, побачивши, що вони йдуть у їдальню, прямо до нього.
Вони сиділи за столиком у кутку. Чоловік замовив для обох: грецький омлет із яєчного білка собі, а їй — шоколадно-молочний коктейль. Він бачив їхні перевернуті зображення у хромованому дозаторі серветок. Вона нічого не їла, втупившись кудись у порожнечу. Він бачив, що чоловік щось шепоче їй на вухо, що його рука щезає в темряві між її ногами. Вона навіть не звернула уваги. [Це на поверхні; всередині — кероване полум’я.]
Чоллі був приголомшений. Він відчув, як у нього всередині все вирує. Образа за Лотто, страх втратити все, у що він, Чоллі, вклав так багато зусиль. Схвильований, він сів на потяг, який повз крізь сутінки, притулився розпашілим обличчям до холодного скла й, нарешті добравшись до Васара, упав зморений на ліжко Лотто, щоб відпочити й обдумати, як розповісти йому про його нову дівчину, про те, ким вона насправді була. Повія. Але він заснув. Прокинувся від сміху в загальній кімнаті, від звуку телевізора. Миготливий годинник показував за північ.
Він вийшов і мало не впав від здивування. Могло бути тільки одне пояснення: у Матильди була сестра-близнючка. Там, у місті, він стежив зовсім за іншою дівчиною. У Лотто на колінах сиділа дівчина у спортивних штанях, з абияк зібраним на потилиці волоссям і сміялася з того, що він шепотів їй на вухо. Вона настільки відрізнялася від тієї, яку він бачив, що він уже почав сумніватися, чи бачив він щось узагалі. Невже то був сон? На столі лежав недоїдений кекс із яблучним повидлом, і Чоллі вже мало не поповз, щоб ухопити його, такий він був голодний.
— Гей, — заревів Лотто. — Чоллі! Познайомся з моєю, — він засміявся, — з моєю Матильдою. Це моя дівчина, в яку я закоханий до нестями. Матильдо, це Чоллі, мій давній друг.
— О! — вигукнула вона, схопилася і рушила до Чоллі, нависаючи над ним. — Я така рада познайомитися з тобою, — сказала вона. — Я чула всі ці історії. — Вона помовчала, а потім обняла його, і він почув запах звичайного мила Ivory і — ось воно — розмаринового шампуню.
Багато років по тому, коли садівник спробує виростити розмарин у патіо його пентхаусу, Чоллі швиргоне ці рослини з тридцятого поверху на тротуар і дивитиметься, як вони там вибухають грибовидними хмарками бруду.
— Ти, — сказав він. — Я тебе бачив недавно.
— Важко не помітити. Сто вісімдесят сантиметрів досконалості, ноги до Місяця, — зауважив Лотто.
— Ні, — сказав Чоллі. — Сьогодні. У потязі до міста. Я впевнений, що то була ти.
Мить вагання, і Лотто сказав:
— Це, мабуть, була ще якась красуня. А вона цілий день дописувала дипломну роботу з французької в комп’ютерному залі. Правда ж, М?