— Люба, та я більше, ніж підходжу, — сказала дівчина, нахилилась уперед і доторкнулася до Матильдиної руки, довго не приймаючи своєї, щоб її натяк був зрозумілий.
Так говорила Волумнія у шекспіровому «Коріолані». Вона — сувора й невблаганна — набагато цікавіша, ніж Коріолан.
Та хто ж піде дивитися п’єсу із назвою «Волумнія».
16
Небо затягло хмарами, хоча весь день у вікні виблискувало сонце.
Вона була новенькою у своїй інтернет-компанії. Це був сайт знайомств, який згодом продадуть за мільярд. У галереї вона пропрацювала три роки. Щодня збиралася з духом, заплющувала очі й примушувала себе заходити туди. Увесь день відчувала на собі погляд Аріеля. Вона виконувала свою роботу. Турбувалася про художників, заспокоювала їх, посилала їм подарунки на день народження.
— Це надзвичайний талант, — казав Аріель, представляючи її. — Настане час, і Матильда заправлятиме тут усім.
Щоразу, коли він це говорив, обличчя Луанни пересмикувалося. Проте одного разу до них із Санта-Фе прилетів якийсь нервовий художник, і вони з Аріелем вирушили на тривалу вечерю, а коли повернулися, Матильда все ще працювала в сутінках робочого кабінету над копією каталогу для виставки. Вона підняла голову, завмерла.
У дверях стояв Аріель і дивився на неї. Він підійшов ближче, ще ближче, поклав руки їй на плечі й почав їх масажувати. Він притулився до її спини. Вона давно чекала чогось подібного і тепер була навіть трохи розчарована повною відсутністю смаку: несподівано грубий, вульгарний жест, погладжування. Вона підвелась і сказала:
— Я закінчила, — пройшла повз Луанну, яка спостерігала біля входу, взяла всі свої лікарняні дні відразу й за кілька днів знайшла нову роботу, навіть не повідомивши Аріеля, що залишає галерею назавжди. Але цього ранку Матильда не могла зосередитися на своїй роботі.
Вона відпросилась у шефа, й він дивився їй услід, звузивши очі за скельцями окулярів, із кислим виразом обличчя.
У парку листя клена сяяло, ніби мало позолочені прожилки. Вона зайшла так далеко і відчувала себе такою пропащою, що, коли повернулася додому, в неї підкосилися ватяні ноги. На корені язика відчувалася гіркота. Вона витягла тестову смужку із пачки, в якій їх було двадцять і яку вона тримала під рушниками. Помочилася на неї. Почекала. Випила літрову пляшку води. Знову помочилася, і знову, і знову, і кожного разу тестова смужка говорила «так». Знак плюс. Тобі кінець! Вона поклала смужки в пакет і запхала його на дно урни зі сміттям.
Вона почула, що прийшов Лотто, і вмилася холодною водою.
— Привіт, люба, — гукнув він. — Як минув твій день?
Він ходив туди-сюди, розповідаючи про прослуховування, про якийсь маленький уривок у рекламі, він ще й не хотів його, бо це було принизливо, але потім він побачив того хлопця з телешоу сімдесятих років, отого, з вихором і такими дивними вухами, пам’ятаєш?
Вона витерла обличчя, пальцями причесала волосся, спробувала натягти на обличчя посмішку кілька разів, поки вона перестала бути такою кривою. Вона вийшла з ванної, усе ще в пальті, і сказала:
— А я саме йду по піцу.
Він спитав:
— Середземноморську?
І вона відповіла:
— Еге ж.
А він сказав:
— Я обожнюю тебе понад усе.
— Я тебе теж, — сказала вона, повернувшись спиною.
Вона зачинила їхні вхідні двері й тихенько пробралася на сходи, що вели до леді нагору, лягла на спину, поклала на очі схрещені руки, бо що ж їй тепер робити, що ж їй тепер робити?
Раптом Матильда почула сильний запах чиїхось ніг. На сходах біля свого обличчя вона побачила пару дуже зношених вишитих капців, поскріплюваних мотузками.
Бетт, сусідка згори, похмуро дивилася на Матильду.
— Пішли, — промовила вона зі своїм манірним британським акцентом.
Заціпенівши, Матильда пішла сходами за старою жінкою. Кицька накинулася на неї, як маленький клоун. Матильда з подивом побачила ретельно прибрану квартиру, обставлену за модою середини сторіччя.
Сліпучо-білі стіни. На столі — букет із листя магнолій блискучого темно-зеленого, а знизу — соковито-коричневого кольору.
На камінній дошці випалені три бургундські хризантеми. Нічого подібного Матильда не очікувала побачити.