— Коли ми приземлялися, я бачив, як ти там стоїш, — сказав він. — Ти виглядала такою, як і тоді, коли я вперше зустрів тебе. Ти була така крихка. Ти вся світилася тоді.
— А тепер я відчуваю себе древньою.
— Розумію, — промовив він.
— Навряд, — відповіла вона. — Ти теж його любив, але ти не був його дружиною.
— Я не був. Але в мене була сестра-близнючка, яка померла. Гвенні, — він одвернувся, а потім сказав холодно: — Вона наклала на себе руки, коли їй було сімнадцять років.
Губи в Чоллі трусилися й кривилися. Матильда доторкнулася до його плеча.
— Не ти, — швидко сказав він, і вона зрозуміла, що цим він хотів сказати, що її свіже горе перевищує його власне і що зараз втішати треба її. Вона відчувала, як швидко, мов поїзд, насувається горе, як тремтить земля. Але воно ще не зачепило її. У неї ще лишалася краплинка часу. Вона могла б втішити, це було найкраще, що вона вміла. Як дружина.
— Мені дуже шкода, — промовила вона. — Лотто ніколи не казав мені, що Гвенні наклала на себе руки.
— Він не знав. Він думав, що то був нещасний випадок, — пояснив Чоллі, і їй не здалося дивним чути це на галявині, залитій зимовим світлом. Не звучало воно дивно ще впродовж кількох місяців, бо на неї навалився жах, перемісивши її кістки, й вона ще дуже довго не відчувала нічого, крім його моторошного завивання, яке паралізувало.
І ми розуміємо, що більше ніколи не почуємо сміху нашого друга, що цей сад назавжди зачинений для нас. Саме тоді починається справжнє горе.
Так сказав Антуан де Сент-Екзюпері. Він також раптово опинився в пустелі серед уламків свого літака, хоча за кілька хвилин до того навколо нього було безмежне блакитне небо.
А де ж люди? — спитав Маленький принц Сент-Екзюпері. В пустелі трохи самотньо…
Серед людей також самотньо, — сказала змія.
Близькі їй люди, наче риби, випірнули на поверхню, щоб наговорити їй пишних слів, перш ніж знову зануритися якомога глибше.
Вони посадили її в крісло, вкрили ковдрою. Собачка Бог тремтів поряд.
Ці люблячі близькі люди весь день підходили, нахилялися до неї, знову відходили. Племінниці й племінник Лотто тихенько підійшли, притулилися щічками до її колін. Їй на коліна ставили їжу, забирали. Діти сиділи біля неї весь цей довгий день. Вони розуміли на якомусь тваринному рівні, що в світі сталося щось нове, чого не можна виразити словами. Несподівана ніч за вікном. Вона все сиділа й сиділа. Вона намагалася уявити, про що думав її чоловік у момент своєї смерті. Можливо, він побачив спалах світла. Океан. Він завжди любив океан. Вона сподівалася, що він бачив її молоде обличчя, яке наближалося до нього. Семюел підставив своє плече під одну її руку, сестра Лотто — під другу, і так вони перенесли її на ліжко, де ще відчувався його запах. Вона зарилася обличчям у його подушку. Лежала.
Вона нічого не могла робити. Усе її тіло згорнулось усередину.
Матильда перетворилася на кулак.
2
Матильда знала, що то таке горе. Цей старий вовчище й раніше нюшив навколо її дому.
Їй пригадалася картинка з далекого дитинства.
Її звали Орелі. Повненькі щічки, золоте волосся. Єдина дитина у великій родині Бретон. Чубчик, заколений шпилькою, відкривав обличчя. На шиї — шарфики, на ніжках — мереживні шкарпеточки. Бабуся й дідусь загодовували її галетами, сидром, карамельками з морською сіллю. На кухні в шафі дозрівали кружала сиру Камамбер. Треба було обережно заходити на кухню, щоб цей аромат не збив тебе з ніг.
Її мати торгувала рибою на ринку в Нанті. Вона вставала, щойно небо починало сіріти, і їхала в місто, а поверталася десь у розпал ранку. Руки в неї були потріскані й виблискували від налиплих лусочок, промерзлі до кісток від постійного контакту з льодом. У неї було витончене обличчя, але вона була неграмотна. Її чоловік залицявся до неї, захоплюючи її уяву своєю шкіряною курткою, зачіскою «Помпадур», мотоциклом. Малувато, щоб обміняти на це своє життя, але на той час усе це здавалося переконливим. Батько Орелі був муляром, і його сім’я була вже дванадцятим поколінням, яке жило в тому самому будинку в Нотр-Дам-де-Ланд. Орелі була зачата під час травневої революції 1968 року.[22] Її батьки були далекі від радикалізму, але в той час повітря навколо було насичене таким збудженням, що вони виразили себе найкращим і найприроднішим шляхом. Коли мати дівчини вже не могла приховувати доччину вагітність, їх одружили: помаранчеві квіти в її волоссі, кусень кокосового пирога в холодильнику.
22
Так званий Червоний травень 1968 року у Франції — споживча криза, що вилилася в загальнонаціональний протест проти влади президента Шарля де Голля з вимогами соцільних змін.