Вадгва — кремезний і веселий підприємець, який став викладачем у Стенфорді, в Університеті Дюка та Університеті Сингулярності. Зокрема в останньому чимало наставників стипендіальної програми Тіля займаються дослідженнями штучного інтелекту і проблемами довголіття, а також іншими зосередженими на технологіях темами. Професор також є автором книжки під назвою «Вихід іммігрантів: чому Америка програє у глобальних перегонах за талановитими підприємцями». Головна причина, на його думку, полягає у зниженні наших освітніх стандартів.
Його колонки у Washington Post разом із текстами Джейкоба Вайсберґа у Slate є найрадикальнішими зразками критики Тіля та його стипендіальної програми «20 Under 20» у медіа. Веселий і всміхнений під час чиказької дискусії Вадгва прагнув любові аудиторії. «Я досліджував глобальні події і чинники нашої міжнародної конкурентоспроможності, — казав він, простягаючи руки до юрби. — Ці люди в Америці абсолютно, зовсім не свідомі того, що ми сидимо у власній бульбашці, відірвані від решти світу — і ми цього не доганяємо». Вадгва пояснював, що позаяк освіта у Сполучених Штатах була найліпшою у світі, інші країни намагалися наслідувати її, а студенти приїздили до Америки вчитися бути такими, як ми. Він цитував китайців та індійців, які, на його думку, фактично навчилися перемагати своїх учителів за допомогою американської освіти.
«Я зіткнувся зі стереотипами, — розповідав він. — Спочатку мій народ вважали жебраками і заклиначами змій, потім ми стали інженерами, а тепер ми — круті керівники». Нині, на його думку, індійці більш вмотивовані, ніж будь-коли, підняти всіх на цей же рівень за допомогою американської освіти. «В Індії та Китаї вже готові з’їсти наш обід».
Тіль відстрілювався. «40% громадян США вступають у коледжі, — парирував він. —У Китаї їх 20%, а в Індії — 10%, а отже, це жорстко вибіркова система. Тож якщо вам хочеться бути більш схожими на них, до коледжів має вступати набагато менше людей». Тіль стверджував, що аргумент Вадгви переконливо працював на його користь.
Однак Вадгва лише всміхнувся до натовпу і відвів погляд від столу, де сидів Тіль поруч зі своїм партнером по дискусії Чарлзом Мюрреєм. Він простягнув руки до аудиторії. Потім усміхнувся і сказав: «Я дав би освіту кожній людині у світі, тому що це піднімає рівень суспільства».
Вадгва продовжував свої публічні перепалки з Тілем наступні кілька місяців. Він навіть влаштував «двобій» із стипендіатом Тіля Дейлом Стівенсом на технологічному конкурсі South, організованому Southwest Conference & Festivals у Остіні, штат Техас. Там Стівенс відстоював переваги своєї програми UnCollege — системи самоосвіти, що перетворилася на книжку «Хакадемічний табір». У межах цієї програми Стівенс організував тижневий табір, де учасники дізнавалися і перевіряли на практиці, чому їм варто займатися самоосвітою, а не вступати до університетів.
Станом на літо 2012 року рух Стівенса UnCollege набув майже такої самої популярності, як і стипендіальна програма Тіля. У серпні 20-річний студент-недоук сидів на чолі двох довгих столів у садовому патіо п’ятикімнатного таунхаусу в районі Гай-Ешбері в Сан-Франциско. Він орендував цей будинок на Airbnb для свого «Хакадемічного табору», на якому зібрав амбітних підприємців для проведення тижневих семінарів і воркшопів про те, як покинути навчання в університеті. На вигляд вони були як молоді студенти, одягнені у джинси, шорти і футболки, тягали ноутбуки і були слухняними учнями, але прибули сюди перевірити, як це воно — не ходити до коледжу. Стівенс ходив від групки до групки, з ентузіазмом вожатого запитуючи, чи якось просунулися вони на своєму шляху до самоосвіти. Він влаштовував дискусійні панелі та відвідини компаній і запрошував лекторів надихати своїх слухачів.
До появи нового спікера було п’ять хвилин, тож вони почали спорожняти коробки з вегетаріанськими чіпсами і крекерами з кіноа та робити останні ковтки чаю комбуча. Стівенс в обтислих блідо-сірих джинсах і вільній жовтій футболці з матроським комірцем, повів групу тих, кому ледь за двадцять, униз сходами на нижчий поверх будинку, де навколо саморобного столу для нарад розкидано наплічники. Сліди минулої ночі було видно крізь двері в кінці кімнати, де біля стіни валялися надувні матраци та зім’яті простирадла.
Першим спікером пополудні був програміст і колишній працівник Facebook Тодд Перрі в уніформі Кремнієвої долини — окулярах у чорній роговій оправі, джинсах і сірій футболці. Він не надто відрізнявся від своєї аудиторії, вбраної так само, тільки у дещо більш хіпові версії, з різними зачісками і пірсинґом: чоловіки — у рваних джинсових шортах, жінки — у безрукавках із глибоким вирізом.