Я червонію, бо сам перш за все хотів подивитися на нього.
— Давай, поки та картопля,— каже батько і виколупує з пляшки картонного корка,— кружлянемо по одній!
Він наливає в три чарки; мати на кухні в цей час перегортає картоплю, і чути звідти легкий дух пригорілого, який змішується з духом лампи. Там вигулькують з-під материного ножа зажарки, які я завше вихоплюю пальцями й кидаю до рота. Але я тільки ковтаю слину: при дядькові мені не хочеться показувати себе таким малим. Я сиджу по-дорослому за столом і крайока зиркаю на дядька. Обличчя в нього таке ж синювате, так само в очних западинах глибокі тіні; картуза він скинув, і на голові в нього рідке, злипле й розкидане в неладі волосся.
— Галю, ходи!— гукає батько.
— Зараз перегорну картоплю,— відгукується мати. Потім шкварчання стихає: вона наклала на сковороду покришку.
Дядько п’є чарку начебто знехотя. Його худа й суха рука тремтить, і мені на мент здається, що на ній зовсім немає шкіри, що це суха костомаха, я бачу всі суглобики й кісточки. Але я намагаюся триматися мужньо, намагаюся бути серйозним та зосередженим, як і всі вони...
Здається, це перша нитка, яка уривається, але яку я не хочу губити, адже вона шикує в ряд всі накопичені в моєму мозку картини й видива. Була натягнута та нитка, як струна, і я, здається, трохи перекрутив ручку, бо нитка рветься безгучно, обидві її половинки скручуються в темні лекала, корчаться й морщаться, ховають, як черв’яки, голівки в місцях зриву, пливуть перед моїми розпашілими очима: я, здається, втомився, хоч мене й бадьорить дух смаженої картоплі і яєчні до тої картоплі; чую стукання виделок, вони залізні, з кістяними ручками, і в них між залізом та кісткою в місцях заклепок набилося невимивного бруду чи радше іржі. Пахне горілкою й паленим гасом, батько розливає в чарки, рідина дзенькотить об скло, потім булькає в горлянках, коли п’ють; мені страшно стає щось у цій хвилі загубити — нитка все-таки перервана; хапаюся, щоб зловити ті її закручені хвости, які хочуть уникнути мене. Я таки хочу спати, в моєму мозку горить щось таке, як вогонь цієї лампи —«п’ятнадцять свічок». Цим «п’ятнадцятьом свічкам» трохи затісно в колі гнота, вони хочуть розсіятися по столі й освітити покій так, щоб 3.нього зникли тіні; це світло в дивний спосіб нагадує мені руїни, повз які ми оце йшли,— я вже скріплюю зловлені кінці нитки. Очі мої розплющені, а в них стоять сльози: бозна від чого з’явилися, бозна від чого печуть!
— Отак ми й жили,— розповідає повільний, вільжистий материн голос.— Павла я знайшла в одному з таборів для полонених. Добре, що в мене були ті золоті кульчики, пам’ятаєш, материні. Я віддала німцеві ті кульчики, і Павла випустили. Має собі тепер з чого жартувати: виміняний на кульчики. Але тоді було не до жартів.
— Гнив би досі в землі,— понуро каже батько, але обличчя його спокійне. Тільки заходили ледь видно жовна.
— Ми вже вкупі тягли,— веде, похапцем мати, начебто виділено їй, щоб оповісти те, небагато часу. Лампа стояла близько від неї, і її обличчя було найсвітліше і через це незнайоме, а може, саме таке обличчя й було в неї, коли рятувала вона батька.— Павло навчився шевцювати. Ти ж знаєш Карплюка, сам він уже працювати не міг, а навчити, то чого доброго.
— Крутий був дідисько, — сказав батько. — Тільки що не так, у три шиї гне.
— Стара його померла, а він лишився сам. Ми його й узяли до себе, бо пропав би старий.
Я починаю дещо пригадувати й собі. Оте обличчя, яке з’явилося мені на мить, коли лягав сьогодні у ліжко, було обличчям того старого. Я пригадав, як він сидів за столом і, чвакаючи, їв борщ. Пожадливо вигортав із миски страву, а смужки буряка й капусти висіли на його бороді. Я з того сміявся, але він не помічав того сміху: він їв!
— Якось,— сказала мати,— німці оточили базар. Вони дуже любили документи, ті німці, а в мене, як на лихо, була тільки дитяча метрика. Йду, й мені світ в очах точиться, ноги тремтять: заберуть — поминай, як звали! Йду я на того німчуру, він в окулярах: проведи, думаю, такого...
— Давай-но трохи покріпимось,— перебиває батько, і вони всі троє підіймають чарки.
— Суну йому в руку метрику: документ, кажу. Дивиться він на той документ, а по-нашому ж ні бальмеса. А я стою, і ноги в мене тремтять...
— Якось обійшлося,— довершує батько.— Інакше не сиділи б тут разом.
Вони випивають, а мені стає важко дивитися, так клеються повіки. Дядько майже не їсть, ледь-ледь мемзяє, а їжа в нього на тарілці мов не чіпана; чарку він п’є, але вона завше лишається повна, і мене аж морозить. Ні, я, певне, замалий ще для таких ночей, мені нелегко їх витримувати, гей, важка оця перша безсонна ніч! Мати помічає це.
— Може, підеш поспиш?
— Ні, ні,— хитаю я головою.
— Ти просто ляж,— лагідно каже батько.— Ми ще трохи посидимо, а ти приляж.
— А й справді, приляж,— підхоплює мати.
Дядько всміхається до мене. І мені стає добре й погідно від тої усмішки, адже мені нема чого виставлятись перед ним дорослим. Мені раптом не хочеться бути дорослим; як-не-як, а оці тонни темряви витримати нелегко. Лампа наша слабка, тонни темряви кладуться нам на карки, а може, обплутує це нас тонка прозірчаста сітка з золотою ниткою, що її тчуть комахи. Одна з цих комах пролізла до нас й обпікає над нашою лампою крила.
Я лягаю в ліжко. Але не для того, щоб спати: цю застільну розмову хочу-таки дослухати.
— Отак ми й жили,— повторює мати.— Навчились навіть хліб пекти. Зерна ще дістанеш сяк-так, і змолоти не штука, млини працювали, а от хліб... Тим, що видавали...
— Сільські люди навичку мають,— каже батько.— А нам усе як з першої руки.
— Не святі горшки ліплять,— героїчно підхоплює мати, і її обличчя на мент стає горде.
Я добре бачу це обличчя. Але я не бачу дядька. Бо дядько сидить до мене спиною. І знову здається мені, що він не заступає того світла від лампи, що воно просочується крізь нього, а може, світиться в ньому. Я бачу лампу в чоловікові, моя нитка знову рветься, знову дві її половинки пливуть у кімнаті лекалами, і я ось-ось згасну в цій ночі, як гасне свічка чи хоч би ота лампа, котра дивно просвічує мого дядька. Мозок мій уже не палає серед ночі, як досіль, і я розумію, що й справді можу заснути й навіки вирізати зі своєї уяви і цю нічну учту, й бесіду. Тоді я знову стану звичайним хлопчаком, і мені, як і всім, присниться, що я літаю. Отак з гори на гору скачу, наче казковий олень, і всі з мене захоплені. Але щось іще тримає мене в хвилях безсоння; я начебто чую глибоке й утомлене зітхання; материн голос розповідає свою нехитру житейську повість; вглибині хитається борода того діда, який допомагав нам жити і через це міг жити й сам,— той дід помер ще в тих часах, у яких плавають тільки невеликі уламки мого життя, часом яскраві, а часом як клапті туману; я наказую собі розплющити очі й напружити слух, і хай точиться далі та повільна, втомлена розповідь матері; маю обов’язково вислухати її, адже я сам для них немалий клопіт: за мною треба було невпинно стежити, щоб не губився я в тих безмежних лабіринтах вулиць, в яких неважко загубитися й навік. І я знову хапаю оті відлетілі від мене хвости ниток і зв’язую їх, хай не міцним вузлом, але надійно.
— Важче нам стало, коли Павло знову у військо пішов,— розповідає мати.— Бо що я могла з дитиною на руках? Лишилась у нас сяка-така шкіра, прийшла якось кума й давай мене лаяти: «Чого ти руки опустила!» Кума мала четверо дітей, чоловік загинув, але вона міцна жінка. Взяла я ту шкіру й почала з неї заготовки різати. Спершу воно як не з руки, а тоді й приловчилася; не святі горшки ліплять!
В матері знову горде обличчя, а мені чомусь дивно стає, що все те, про що вона розповідає, і справді було. Більше — коло всього того жив і я, і хоч пам’ять моя з того часу — дірявий мішок, ота гордість проймає й мене, начебто і я брав участь у всьому тому, про що розповідає мати, і так само тяг житейську лямку. Але я мав тоді й перевагу над нею, я міг зі спокійним серцем вийти з двору й піти, куди очі дивляться, адже непремінно знав, що в будь-якому кінці світу обов’язково знайду її, матір мою, а коли ні, розшукає мене вона. Через це й міг бути такий легковажний, міг віддаватися своїй чудній пристрасті. Йшов, доходив до кінця вулиці, а тоді знову шукав кінця. Закусував губу й ішов, і було тяжко знайти слова й кару, щоб застерегти мене від цього.