— Починайте з книги роду Вітрохмарних, раз я сам маю честь до неї належати. А якщо не заснете над нею, адже там цілих 798 сторінок — аж на 52 сторінки більше, ніж має той коротесенький рід Вересових, і трохи менше сторінок, ніж у Травників… — Паперник задумався, згубивши нитку розмови, але потім усе пригадав і продовжив. — От якщо не заснете, то покличу Махогонія із Травників. Він уже тільки сидить і дує у вус — не має сили до роботи, тільки до балачок. От з ним і прочитаєте Травничу книгу.
Години за три вони осилили книгу Вітрохмарних. Це був знатний рід; більшість із них проживала в Задорожньому й Великому Дорожньому. Починалася їхня історія одночасно із заснуванням Великого Дорожнього. З року в рік у книгу роду записувалися кількість врожаїв, свята імен, дати народження та сум смерті. Найдивніші слова в цьому рукописі стосувалися Берка Вітрохмарного, одруженого з Навшпинькою. Він, за записами, приручив вемерів — цих маленьких, схожих на каміння, істот, які подекуди зустрічаються в горах і лісах. Усім відомо, що вемери — дуже смачні, хоч їх і важко розкусити. На них часто нападають лисиці, ласиці, дикі коти та інші хижаки. Вемери не мають іншого захисту, крім міцної шкаралупи, зате вони вміють лякати своїх ворогів. Якщо вемер налякається якоїсь істоти, то запам’ятовує її. Коли ж його знову хтось потурбує, з маленьких отворів на вемерових каміннях-черепашках виходить цівка густого газу, яка вмить набирає форми того, що злякало вемера востаннє. Мара, випущена цими живими каменями, настільки реалістична, що завжди відлякує нових ворогів. Проте інколи вемери можуть намагатися налякати вовка марою їжачка, а ласку — марою миші. Отоді вони й потрапляють на зуб хижакам. Так от, цей Берко приніс кількох вемерів додому, й ті няньчили його дітей. Коли Беркові малі починали плакати, вемери випускали на волю зображення лісових котів, лисиць і ласок. Це дітей зовсім не лякало, а надзвичайно тішило — нюні швидко припинялися. Хоч ця історія й була цікавою для будь-якого доріжанина, вона не мала жодної прив’язки до подій теперішніх. На середині Вітрохмарної історії Болітник із Вересковим знайшли згадку про лісові стогони й раптову паморозь на початку осені. Судячи за кількістю сторінок у книзі, це трапилось двісті п’ять років тому. На жаль, більше ніякої інформації про це в книзі не було. Але тепер дослідники знали, на яких сторінках можна знайти опис цього явища в книгах інших родів. В іншому місці йшлося, що якийсь бідняк і фантазер Ловилага одного разу забрів далеко в гущавину ожинового лісу й побачив там дивних створінь, які при його появі одразу втекли. Вони бігли на двох ногах, хоч схожі були на вовків. Ловилагу засміяли, й більше про лісових жителів жодний Вітрохмарний не згадував. Ще вартою уваги була історія про Осипея, який у віці тридцяти семи років зник у лісах, і ніхто не зміг його знайти. Це зникнення пов’язали з нападом хижаків чи укусом отруйної змії, хоч такі випадки дуже й дуже рідкісні в їхньому краю. Принаймні ніхто зі знайомих Болітника чи Верескового ще не зникав безслідно.
Після Вітрохмарних вони переглянули книгу Травників. Цей рід справді вирізнявся древністю й знатністю. Їхній літопис на початку був схожий на старовинну легенду.
Колись, дуже давно, Травниками були всі доріжани, аж поки не виникла потреба розділити народ Долини на роди, щоб не було плутанини в іменах. Ось тоді й з’явилися Вітрохмарні, потім — Верескові, а далі й інші роди. На першій сотні сторінок шукачі дивин знайшли чимало цікавого. Тут теж ішлося про зникнення доріжан у лісах і в горах. Вересковий записав це на окремому папірці, бо такі випадки були настільки рідкісними, що рідко коли припадали на одне покоління, а тут — дві пропажі за рік! На іншій сторінці старий Стяпко Травник згадував про дивну подорож свого батька, Морошника, який одного разу пішов у гори і через сильний туман заблукав. Через тиждень він повернувся. Його одяг був чистим, сам Морошник виглядав ситим і доглянутим, але зовсім не пам’ятав про те, де він тиждень пропадав, хоча чудово усвідомлював, що весь цей час був десь у горах. Всі його спогади обмежувались дивною фразою: “За горами живе Правда, й хто знайде її, буде знати більше, ніж зможе осягнути. Я не зміг, тому й забув усе”. Ще він згадував про якусь жінку, але йому здавалося, що вона примарилася йому в снах.
На 57-й сторінці йшлося про дивну знахідку. Такий собі Цвірко Травник, копаючи траншею для фундаменту будинку, натрапив на якусь кам’яну плиту. Він відкопав її і підважив. Під плитою був скелет у металевому одязі з кілець і пластин, череп у якомусь сталевому візерунчастому ковпаку, а біля скелета лежали дивні предмети — металева пласка палиця з гострими краями й держаком із кулею на кінці; зігнута, але не струхлявіла гілка, стягнена міцним шнуром; шкіряна сумка з довгою лямкою, в якій знайшли пучок довгих і тонких прутів із пір’ям на одному кінці й гострим лезом на другому; і коло з гаками по зовнішній стороні з білого як сніг металу. Очевидно, це була древня могила якогось доріжанина. Проте жителів Долини знахідка дуже здивувала. Металеві речі не заіржавіли, дерев’яні деталі не згнили, а шкіра з пір’ям виглядали зовсім свіжими, хоча їхній власник зотлів до кісток. Та найбільше вражав зріст похованого — він удвічі перевищував зріст найвищого із доріжан. Це був справжній велет. Знахідка внесла багато сум’яття у спокійне життя мешканців Долини. Одні з них вирішили, що це могила самого Яснозора, інші навпаки почали остерігатись, що тут був похований якийсь демон, в існування яких багато хто потайки вірив. Але будь-яка незвична подія, що не має ніякого продовження, рано чи пізно забувається. Те покоління, яке було очевидцем дивних подій, вірило в них, наступне розповідало про них, як про щось реальне, хоч і дуже далеке, а ось онуки вже сприймали ці історії як забобони бабусь і дідусів. І поступово дивини, які могли б у майбутньому мати звичайне пояснення, настільки сильно обростали зайвими епітетами й відвертими вигадками, що безповоротно перетворювались на міфи. Доріжан частково рятували родові книги, постачаючи їх знаннями із давньої історії Долини. Та у більшості випадків вони подавали голі факти, а не їх пояснення.
Могилу велетенського доріжанина (якщо то був доріжанин, а не якась схожа на нього істота) перенесли в інше місце. Ніякі прокляття чи кара за втручання в сон мертвого на Цвірка не впали, хоча він страшно боявся такої долі. Про нове місце поховання ніхто у книзі не згадував.
І знову пішли сторінки про народження нових членів родини, про чиюсь смерть, про погоду, врожай, хвороби, романтичні історії.
Одна із романтичних історій своїм завершенням змусила дослідників затамувати подих: молода пара, чий зв’язок не схвалили родичі, пішла по Великій Єдиній Дорозі на північ. Їх не було два місяці. Рідні жениха і нареченої не тільки пробачили їм цю втечу, але й покаялись у своїй черствості й упертості. І ось одного дня молода Осія Травник повернулася. Вона надзвичайно змарніла і розум їй потьмарився від перенесених страждань. У рисах її обличчя застиг біль, наче його вирізав жорстокий різьбяр. Осія розповідала різні страшні історії. За її словами, Дорога заводить у трясовини, і там живе плем’я демонів. Її коханого затягла в багно якась потвора, а сама вона ледве втекла від демонів. Крім того, дівчина розповідала про якісь підводні обличчя, лотоси дивної краси, рослини-пастки. Через деякий час Осія перестала впізнавати рідних, її розповіді стали плутаними. Вона добре пам’ятала своє дитинство, але забувала тих, із ким познайомилася день тому. Дівчина все марніла. Незабаром вона вже не могла самостійно встати з ліжка. Після кількох ночей безпам’ятства свідомість не повернулася до неї — Осія померла.
Травники писали, що і цей випадок, і поодинокі зникнення людей повністю вбили бажання доріжан виходити за межі своєї долини. Вони вирішили, що за нею — кінець світу, якого простий смертний не може зрозуміти. Зіткнення з цим кінцем або вбиває доріжан, або робить їх божевільними, тому краще залишатись у своїй прекрасній долині.
Закінчивши книгу Травників, Вересковий і Болітник попрощалися з Паперником і врешті вийшли надвір. Уже вечоріло.